Читати книгу - "Василинка — руда вдача"

Отож Василина дивилася на них затамувавши подих — адже доти їй ніколи не траплялося бачити таку красу! А один із гобеленів — той, на якому Панночка торкалася рога казкової тварини, — навіть переніс її до іншого, казкового світу. Ураз Васі примарилося, ніби вони з батьками сидять на березі лісового озера, аж тут із хащів виринає білосніжний Єдиноріг, схожий на стрункого граційного коня із закрученим спіраллю рогом на чолі. Його неземна краса приголомшує Ваську, і вона завмирає не в змозі вимовити ані слова. Між тим із нетрів виходить Панночка — висока, ставна, у пишних строях. Її золотаві коси спадають на плечі хвилями, її тендітні ноги мовби линуть понад землею, а витончене обличчя здається викарбуваним на коштовній камеї[5]. (Такою брошкою Пра полюбляла оздоблювати комірець блузки.)

Крізь марево до Василини долинали слова екскурсовода:

— Подейкують, буцімто приборкати лютого Єдинорога здатна лише Панночка, чиста у своїх думках та вчинках…

Невдовзі екскурсія музеєм добігла завершення, і Василина з мамою й татком подалися гуляти містом, їсти морозиво й купатися в річці Дон. Одначе дівчинку не полишали спогади про чарівну істоту з величезним рогом-списом…

Коли Васька повернулася додому, її прабабуся так зраділа, що зразу влаштувала святкове чаювання. На гостину було запрошено Ілону (Василинину шкільну подружку), сусідку Гаврилівну і ще сусіда — ветеринара Володимира Андрійовича Тихоненка.

Володимир Андрійович був колоритним дядьком з добрими синіми очима, в яких стрибали хитрі бісики, й темними густими вусами, ледь притрушеними снігом сивини. Його обожнювали всі, хто з ним стикався бодай раз у житті, — а сусіди й поготів! Він дуже любив тварин і міг допомогти будь-якій скаліченій істоті, за що й дістав прізвисько Лікар Айболить. А ще він радо брався за будь-яку важку господарчу роботу і за потреби завжди допомагав своїм сусідкам — завдяки чому здобув прізвисько Золоті Руки!

Що ж до Гаврилівни, яку знайомі називали Бабуня-Веселуня, то вона була найкращою подругою Дарини Миколаївни. Її карі очі пустотливо блищали, а «качиний» носик грайливо висувався з-поміж пружних щічок, не підвладних віку. Та й загалом у свої сімдесят Гаврилівна лишалася по-дитячому допитливою та енергійною жіночкою.

Отже, зібравшись за столом, усі заповзялися ласувати чаєм зі смаколиками, а коли трохи натовкли черевця — дівчата подалися до Васіної кімнати, щоби здійснити один потаємний план. Справа в тім, що Ілона вже довгий час умовляла подружку зробити татуювання менді[6], ба навіть купила задля цього хну[7]. Та оскільки Пра не схвалювала тату (та й будь-які оздоблення тіла), а засмучувати її Вася не хотіла — застосувати Ілонин хист ніяк не вдавалося… Утім, саме того вечора Василина нарешті зважилася на розпис (адже їй дуже кортіло звернути на себе увагу дотепного лікаря Тихоненка), тож її подруга отримала повну творчу свободу.

Тільки-но двері кімнати зачинились, Ілона розпочала готувати за інструкцією хну, а Васька, висолопивши язика, заходилася малювати на руці обриси майбутньої «татушки». Потому мисткині перейшли до розпису: Ілона наносила фарбу на лінії, прокреслені подругою, а Вася тим часом витирала ватною паличкою зайві риски. Подеколи отвір тюбика з фарбою закорковувався, і дівчатка прочищали його голкою, через що робота здавалася їм дуже марудною.

Урешті-решт тату було завершено — лишалося тільки оздобити його якимись коштовностями. Задля цього Василина витягла заповітну скриньку Пра і спробувала вийняти із прикрас кілька камінчиків. На лихо, здебільшого камінці трималися своїх місць дуже чіпко — і тільки одна старовинна брошка, подібна до листочка, погодилася віддати дівчатам частинку себе. Васька підчіплювала голкою зелені та прозорі камінці — й вони слухняно, один по одному, падали на паперову серветку, а Ілона брала їх і наклеювала на відповідні задуму місця.

Коли все було готово, Василина помилувалася розписом, а тоді закружляла кімнатою, змахуючи рукою, наче казкова Царівна-лебідь. Ілона захоплено дивилася на власний витвір, пишаючись собою, адже веселкове миготіння камінців на тлі рудого малюнка виглядало просто-таки фантастично!

Тим часом у вітальні лікар розважав сусідок власними «ветеринарними» оповідками. У його практиці накопичилася сила-силенна подібних історій, та й розповідав він ну дуже захопливо.

— Любий Володимире Андрійовичу, ми жадаємо почути вашу фірмову байку! — попрохала Дарина Миколаївна, щойно малеча підвелась із-за столу.

Задля заохочення вона підлила гостеві чаю й підсунула малинове варення, а Гаврилівна підклала йому в тарілку пирогів. Айболить лагідно посміхнувся у вуса й, охайно промокнувши їх серветкою, почав оповідь:

— Є в мене пацієнтка — кицька Глаша… — Ветеринар попестив рукою уявну тваринку. — Минулого літа господарі взяли її на відпочинок до Криму, ну а там, знаєте… Усяке буває… Тепле сонечко, лагідне море, запаморочливі пахощі в повітрі… Звісно, господарі розслабилися, втратили пильність, так би мовити… і проґавили, як їхня улюблениця загубилася! Отак-о… Шукали її, шукали, кликали-гукали — марно. Зникла киця, та й по всьому. Тож поплакали господарі, потужили і поїхали додому. Але спершу все-таки попрохали власників хати, де вони жили, повідомити, якщо Глаша десь з’явиться…

— Невже кішечка зникла назавжди?! —