Читати книгу - "Книга про причини"

Аль-Фарабі намагався здійснити програму «примирення» філософії Стагірита і Платона, причому головну роль у цій програмі він надавав «Теології Арістотеля», зокрема описуваній у цьому трактаті теорії еманації (як ми вже знаємо, Плотіновій за своїм змістом). «Завдяки Плотіновій теорії еманації аль-Фарабі поєднує окремі питання Арістотелевої філософії у великий універсальний проект: Бог є Єдиним, із якого, з природною необхідністю, походить Інтелект, що духовно осягає сам себе і водночас свій власний принцип — Єдине. У процесі осягнення Єдиного з Інтелекту походить множина духовних сутностей, а у процесі самоосягнення Інтелекту постає перше небо»[40]. Аль-Фарабі розрізнює чотири значення слова «інтелект»: 1) потенційний інтелект (intellectus in potentia); 2) інтелект, що перебуває у стані здійснення (intellectus in effectu); 3) «набутий» інтелект — такий, що переходить від потенційного до актуального стану (intellectus adeptus); і 4) дієвий, або активний інтелект (intellectus agens), повністю незалежний від матерії.

Інтелект (4) відноситься до інтелекту (1), як Сонце відноситься до очей[41]. Для людської душі дієвий інтелект є найвищою метою. Через нього людина досягає своєї найвищої реалізації, повертається до своїх божественних джерел. Тут ми бачимо, як у аль-Фарабі онтологія й епістемологія поєднуються з ученням про вдосконалення людини і з теорією щасливого життя. Очевидно, що запропонована ним універсальна філософська концепція не зовсім узгоджується з ідеєю творення світу єдиним Богом. З огляду на особливий інтерес аль-Фарабі до теорії еманації й теорії каузальності, його, як уже зазначалося, вважають одним із можливих авторів Liber de causis.

Найвідомішим і найвпливовішим мислителем арабомовного світу є Ібн Сіна (Авіценна) (980—1037). Дитинство і юність Авіценни пройшли у Бухарі, столиці перської династії Саманідів. Він розпочав своє навчання з дуже раннього віку, студіюючи Коран, арабську літературу, арифметику і, крім цих традиційних предметів, — право, медицину та філософію. У своїй автобіографії він стверджує, що юридичні і медичні студії розпочав у 16-річному віці. За його власними свідченнями, найскладніше йому було опанувати «Метафізику» Арістотеля (Авіценна прочитав її сорок разів, знав текст майже напам'ять, але все одно не міг зрозуміти намір Арістотеля: чи його «Метафізика» досліджує буття як таке, чи вона є трактатом з теології). Розв'язати цей сумнів йому допоміг трактат аль-Фарабі з метафізики. Авіценна купив цей трактат випадково на книжковому ринку за дуже низьку ціну (продавцеві конче потрібні були гроші й він погодився продати книжку практично за безцінь). Читання метафізичного трактату аль-Фарабі дозволило Авіценні досить швидко зрозуміти головні наміри Арістотеля. Його радість із цього приводу була настільки великою, що наступного дня він роздав великі пожертви бідним і дякував Аллаху за дивовижний дар розуміння. Що ж він зрозумів, що викликало у нього таку бурхливу радість? — Думка про те, що метафізика є наукою про буття, про суще як таке. «Буття», або «суще» (тут коректно вживати ці слова як синоніми) лежить в основі кожного інтелектуального акту. Втім, «буття» у первинному і строгому сенсі можна приписати лише тому, що не може не існувати, що існує саме по собі (ens a se). А це є Бог. Тома Аквінський, коли вчитиме про Бога як про esse per se subsistens, посилатиметься якраз на ці формули Авіценни[42].

Політичні обставини змусили Авіценну полишити Багдад і шукати притулку у впливових правителів Хорезму. Спочатку Ургенч, потім — Горган (Авіценні довелося перетнути пустелю Каракуми), Рей, Гамадан і, нарешті, Ісфахан, де він прожив 14 років і там же й помер. Головним твором Авіценни є «Книга зцілення» (Kitāb al-Šifā) (завершена близько 1027 р.), більша частина якої була перекладена латиною під титулом Sufficientia. Цей трактат є, по суті, розлогою Сумою у 22 частинах, що охоплює всі царини філософії в традиційній класифікації александрійської пізньоантичної традиції[43]. Авіценна написав більше 100 філософських творів — від невеличких есе до багатотомних Сум. Його можна вважати одним із творців самого жанру «суми»[44]. Назва трактату «Про зцілення» відсилає до образу філософії як терапії, який ми знаходимо ще у Платона. Схематика твору будується на теорії еманації (посилення еманативізму аль-Фарабі): з Єдиного буття походить єдина інтелектуальна сутність, перша intelligentia (так буде перекладатися цей термін латиною), що містить у собі множинність. У процесі самопізнання цієї першої Інтелігенції виникає те, що пізнає, і те, що пізнають (суб'єкт і об'єкт пізнання). Тут ми бачимо, як неоплатонічні мотиви еманаційного походження іпостасей (походження νοῦς-y від Єдиного) поєднується з ноологією Арістотеля.

Цю схематику мислення пізніше піддасть критиці Тома Аквінський. Аквінат справедливо вбачатиме у логіці еманаційного походження загрозу ідеї монотеїстичного креаціонізму. У 45-му питанні першого тому «Суми теології» Ангельський доктор прямо вступає у полеміку з Авіценною: «Дехто вважає, що, хоч творення є власним актом універсальної причини, все ж певні нижчі причини, позаяк вони діють силою