Читати книгу - "Книга про причини"

Продовжуючи стратегію неоплатонічного прочитання Стагірита, аль-Фарабі пише окремий трактат під назвою «Про гармонію між Платоном і Арістотелем». Жільсон у зв'язку з цим зазначає, що «араби ніколи не відчували потреби робити вибір між Платоном і Арістотелем. По суті, вони навіть не уявляли собі, що тут ідеться про двох різних філософів»[33]. Твердження Жільсона видається мені не зовсім справедливим. Адже програму «примирення» Платона й Арістотеля реалізували вже неоплатоніки. А поєднання Стагіритової теології з Платоновою філософською спадщиною «має свої джерела вже в пост-Плотінівському платонізмі»[34]. Своєрідне відлуння цієї програми можна знайти в Боеція, а зрілу форму вона отримає у мислителів Ренесансу, зокрема у Марсіліо Фічіно.

Самого Платона (в арабській транскрипції — Aflātūn) араби знали в обмеженому обсязі. Арабською мовою було перекладено лише діалоги «Тімей», «Держава», «Закони» (можливо, також «Софіст»). Утім, не збереглося жодної повної версії цих перекладів[35]. В арабомовному світі філософські ідеї Платона передавалися головним чином у формі невеликих фрагментів і парафразів. Аль-Фарабі й Аверроес коментували лише діалог «Держава».

Початок арабського перипатетизму традиційно пов'язують з ім'ям аль-Кінді (801—873). Навколо нього формується у Багдаді при дворі халіфа аль-Мамуна коло перекладачів та інтелектуалів, яким належить визначальна роль у засвоєнні спадщини грецької філософії, а також у здійсненні перших кроків оригінального філософування[36]. Ось список творів, які були перекладені у «Будинку мудрості»[37]:

1. «Перша аналітика» Арістотеля (перекладач Yūhannā b. al-Bitrīq) (на сьогодні втрачений переклад).

2. «Про небо» Арістотеля (перекладач Yūhannā b. al-Bitrīq).

3. Пізньоантичний коментар до Арістотелевої «Метеорології» (перекладач Yūhannā b. al-Bitrīq).

4. «Фізика» Арістотеля (втрачений переклад, перекладач, імовірно, Yūhannā b. al-Bitrīq).

5. «Метафізика» Арістотеля (перекладач Ustāt (Eustathios)).

6. Парафрази грецьких коментарів до Арістотелевого трактату «Про душу» (грецький оригінал втрачено; ім'я перекладача не ідентифіковано).

7. «Нікомахова етика» Арістотеля (збереглися книги V—X; перекладач Ustāt (Eustathios)).

8. «Тімей» Платона (втрачений переклад; перекладач Yūhannā b. al-Bitrīq).

9. Популярний у неоплатонізмі вступ до математики Нікомаха Ґераського (переклав Habīb b. Bihrīz, а обробку, чи, сучасною мовою, «наукову редакцію» виконав сам аль-Кінді).

10. «Теологія Арістотеля» (перекладач Abd al-Masīh b. Νā'ima).

11. Компіляція «Елементів теології» Прокла, яка потім передавалася і в різноманітних версіях «Книги про причини», і як окремий текст.

Окрім цих текстів, можливо, ще були перекладені зоологічні праці та Parva Naturalia Арістотеля. Варто відзначити ще один аспект. Перекладачі з грецької на арабську стикалися із дуже складними завданнями. Вони були змушені розв'язувати багато термінологічних головоломок і створювати зовсім нові інтерпретаційні контексти[38].

Як уже зазначалося, представники «кола аль-Кінді» займалися не лише перекладами. Вони створювали оригінальні філософські трактати, і саме завдяки їхнім зусиллям утвердився високий статус філософії як науки. Сам аль-Кінді написав, за свідченням його біографів, понад 200 творів, але більшість із них до нас не дійшла. Найвідоміша його праця — «Про першу філософію» (Fī l-Falsafa al-ūlā), де арабський мислитель виразним чином витлумачує метафізику як теологію. У цьому творі ми вперше бачимо ідеї «Теології Арістотеля» і «Книги про причини» в дії.

У XII ст. в Толедо трактат аль-Кінді «Про інтелект» переклав Ґерард Кремонський. У цьому трактаті арабський філософ розрізняє «активний» і «потенційний» (рецептивний) інтелекти (продовжуючи лінію античних коментаторів Арістотеля) і вводить третій різновид інтелекту, що репрезентує перехід від потенції до акту (intellectus adeptus). Ця тематика стане центральною у середньовічній епістемології (зокрема у Томи Аквінського). Власне трактат «Про інтелект» є своєрідною сполучною ланкою між теорією інтелекту Арістотеля та його коментаторів, з одного боку, і теорією інтелекту високої схоластики, з іншого.

Варто також зазначити, що аль-Кінді був першим, хто запропонував стратегію раціональної гармонізації філософії та релігійного одкровення, водночас підкреслюючи їхню автономність[39].

Найвидатнішим арабським філософом X ст. був аль-Фарабі (870—950). У Багдаді він вивчав логіку під керівництвом християнських учених Yuhanna ibn Haylāna і Abū Bishr Mattā (останній був також перекладачем Арістотеля на арабську мову). Аль-Фарабі студіював, окрім того, астрономію, музику, медицину та інші природничі науки. В 942 р. він полишає Багдад, відвідує Сирію і, можливо, Єгипет, а потім оселяється у Дамаску (де й мешкає до самої смерті). Його головні праці: «Друга наука» (завдяки якій він отримав ім'я «Другого Вчителя», тобто другого