Читати книгу - "Книга про причини"

першої причини, можуть творити. Так стверджує Авіценна („Метафізика“, тр. 9, 4), вважаючи, що перша відокремлена субстанція, створена Богом, творить наступну за нею [субстанцію], і субстанцію верхнього неба, і її душу, і що субстанція верхнього неба творить матерію нижчих тіл»[45]. Тут перед нами дуже важливий нюанс, який дозволяє краще зрозуміти ставлення Аквіната до арабської та грецької філософської думки. Питання 1-74 першого тому теологічної «Суми» Тома створює у Римі (жовтень 1265—1267). Вільгельм із Мербеке ще не переклав Проклові «Елементи теології» (він зробить це у 1268 р.). У цей період Аквінат, імовірно, все ще вважає, що автором «Книги про причини» є Арістотель. І коли він продумує ідею творення світу Богом, то намагається запропонувати «строгий креаціонізм», очищений від будь-яких чужорідних і невластивих елементів. У зв'язку з цим еманативізм Авіценни здається йому не дуже ортодоксальним. Так, Бог є Перша причина. Але Бог творить світ прямо і без посередництва єрархічно нижчих причин. Коли Аквінат відкриє для себе Прокла і в 1272 р. візьметься за коментар до Liber de causis, йому відкриються нові нюанси. Про це йтиметься трохи далі.

Отже, вплив неоплатонічного мислення на Авіценну є очевидним. Очевидним також є те, що «сильну версію» неоплатонічного еманативізму Авіценни не прийняв Тома Аквінський. Утім, серед сучасних дослідників точаться дискусії щодо питання, з яких саме творів Авіценна запозичує неоплатонічну схематику мислення. Певний час уважалося, що головне джерело запозичення і впливу — це «Теологія Арістотеля». Але нещодавно Крістіна д'Анкона досить переконливо показала, що на позицію Авіценни вплинула не так «Теологія», як «Книга про причини»[46]. Її доведення ґрунтується на ретельному текстуальному аналізі фрагментів Авіценнової «Метафізики» у «Книзі зцілення». Це відкриття ставить «Книгу про причини» в центр теологічних і філософських колізій як арабського, так і латинського культурних світів доби Середньовіччя.

2.6. Ібн Рушд — коментатор Арістотеля

Філософ і юрист Ібн Рушд (Аверроес) (1126—1198) є чи не найвпливовішим представником філософії ісламу на латинському Заході. У латиномовних схоластичних трактатах його переважно називали «коментатором». Аверроес створив три типи коментарів: великі коментарі до найголовніших творів Арістотеля («Друга аналітика», «Фізика», «Про небо», «Про душу» і «Метафізика»), середні коментарі до всіх творів Стагірита і короткі коментарі тільки до його логічних і натурфілософських творів. Коментарі й оригінальні трактати Аверроеса стали відомими латиномовним читачам уже в 1230 р. Його вплив тривав аж до XVI ст., у 1532 р. вийшло 13-томне зібрання його праць. Аверроес був мусульманином іспанського походження. Він народився й навчався у Кордові (де його батько був головним суддею), сам був вищим суддею Андалусії (арабською — «аль-Андалус»), наприкінці життя перебував у вигнанні й помер у Маракеші (сучасне Марокко). У засудженні й забороні філософських творів Аверроеса ісламськими ортодоксами дослідники вбачають символічне завершення 400-річної історії арабської «фальсафи». Ісламська цивілізація відвертається від наукового прогресу й самоізолюється[47].

Для латинських інтерпретаторів Арістотеля коментарі Аверроеса були найголовнішим джерелом. І те, що Аверроес чітко не розрізняв особливості Стагіритового й неоплатонічного мислення, мало для латинської рецепції ідей Арістотеля вирішальне значення. В деяких твердженнях Аверроеса ми помічаємо безпосередній вплив «Книги про причини». Наприклад, у тому, як він розуміє сферу метафізичного дослідження. В коментарі до сьомої книги Арістотелевої «Метафізики» Аверроес поділяє метафізику (для нього — науку про суще як таке) на три категорії: 1) наука про субстанцію й акциденції; 2) наука про потенцію й акт; і 3) наука про єдність і множинність[48]. Саме третій аспект метафізики свідчить про те, що Ібн Рушд читає Арістотеля в контексті неоплатонічної схематики мислення.

2.7. Головні риси арабської філософії (фальсафи)

Серед характерних рис арабської філософії можна відзначити п'ять головних. Це, по-перше, особлива увага до методологічної точності й доказовості раціональних аргументів. Тут головним текстом була для арабів, як пізніше і для європейців, «Друга аналітика» Арістотеля, або «Книга доведення» (Kitāb al-burhān, як її називали араби). По-друге, це детальна розробка проекту систематизації наук. У цьому зв'язку доречно згадати «Каталог наук» (Ihsā al-'ulūm) аль-Фарабі (у латинському перекладі — De scientiis). Арабські філософи посилюють ідею Стагірита про пріоритет метафізики стосовно інших наук (особливий внесок тут належить Авіценні). Араби передали латинському Середньовіччю ідею наукової систематики з ретельними розрізненнями методів і предметів окремих наук. Цікаво, що на латинському Заході філософи були переважно кліриками (аж до XV ст.), тоді як арабські філософи були переважно медиками. Ця деталь дозволяє краще зрозуміти деякі нюанси, що відрізняють арабське та європейське розуміння науки у добу Середньовіччя. По-третє, араби перейняли у греків ідею, що заняття теоретичною філософією є шляхом до щастя[49]. Цей «споглядальний» ідеал життя було посилено в середньовічній схоластиці. По-четверте, саме в арабів середньовічні християнські теологи перейняли схематику розуміння взаємовідношень між раціональним мисленням і божественним одкровенням, між істинами природного розуму та істинами віри. Причому арабські мислителі підкреслювали автономію філософії й природного знання стосовно віри, тим самим визнаючи їхню цінність і високий престиж. І, нарешті, по-п'яте, арабську наукову культуру відрізняв від тогочасного західноєвропейського способу мислення інтерес до емпіричних наук. Тому й філософія для ісламських мислителів була не просто абстрактно інтелектуальним заняттям, а представляла собою фундамент (або вершину) більш складної наукової системи, що включала багато галузей емпіричних досліджень. Іншими словами, для ісламських інтелектуалів філософія була раціональною систематизацією емпіричної науки. Вже згадувалося, що, на відміну від латинського Заходу, де середньовічний учений — це зазвичай клірик, в ісламському середньовічному світі вчений — це зазвичай медик (який водночас може бути