Читати книгу - "Сон"

Але думки не давали спокою i в лiжку. Вiчна турбота про тiло! Щодня, роками, вона тiльки й дбала про його тiло: щоб мав що їсти, щоб мав вигоди, доволi одежi, не застудився. Не жалiла для нього нi часу, нi працi. Се був її обов'язок, такий натуральний, що перестав бути навiть важким. Життя досi складалось тихо, спокiйно, в неї не було причини жалiтись. Вони не сварились, люди їх поважали, у них не було навiть довгiв! Вона була горда, що чоловiк не грає в карти, i всiм хвалилась.

Аж ось сьогоднi вiн сколотив усе, посiяв тривогу, встав перед нею незрозумiлим питанням, яке конче треба було рiшити. Досi Антiн здавався простим i зрозумiлим. Все було в нiм ясне, добре вiдоме, укладалося в рамки, а от… Марта чула жаль до Антона: вiн її обдурив. Затаїв скарб, цiнне щось, на що мала i вона право. Роками вони дiлились лиш тiлом, оддавали його один одному для грубих втiх, для радощiв пiклування, дрiбних турбот, нiмуючи духом. Може, в тiм була її вина? Може, в тiм було прокляття життя?

Слова, якi чула сьогоднi, краса, яку здатна вiдчути тiльки багата душа, будили в Мартi давнє й знайоме. "Ти розумiєш, що значить молодим бути i чистим? Ти не забула?" Так, вона пам'ятає, хоч, може… хоч, може, мало i не забула. Коли вони брались - i ще в першi часи по шлюбi, у них були iншi слова, але життя їх потроху стирало i розвiвало до того, що Антiн, котрий якимсь чудом зберiг їх, здававсь тепер Мартi незрозумiлим i загадковим.

Антiн ворушився на лiжку. Марта пiдiймала голову од подушки i прислухалась. Якась гостра цiкавiсть притягала її увагу до тої людини, яка, їй здавалось, навiть диха сьогоднi iнакше, нiж завжди. Нiч заважала бачить Антона, але се викликало тiльки яскравiшу уяву. Мартi здавалось, що вона все iще бачить, як вiн бiга по хатi з помолодiлим зразу обличчям. Вона хотiла, щоб швидше настав уже день, хоч невiдомий, але принадний тим невiдомим.

Вранцi Антiн стрiв Марту тiльки на мить, коли виходив з дому. Щось було зачiпливе й гостро-лукаве в її сухiм, пiдкресленiм оцi, яким метнула на нього погляд. Але вiв зачiпки не пiдняв.

День був насуплений, сiрки. Накрапав дощик. Лiниво, байдужно, без надiї спинитись.

Коли в обiдню пору Антiн повертався додому, стрiв несподiвано Марту. Iшла назустрiч, затягнена в синiй новий костюм, що був їй так до лиця. На перi капелюха тремтiли дрiбнi краплини. Вона була свiжа i легша сьогоднi.

- Куди ти? - здивувався Антiн.

- Треба було купити дещо в крамницях. Краска залляла її обличчя. В руках у неї нiчого не було.

Видимо, вона вийшла тiльки для того, щоб його стрiти, бо повернула i пiшла разом.

Спочатку мовчали, але потому вона обережно почала звертати його увагу, що од дощу все потекло. Текли тротуари, вулицi i доми, блискучi залiзнi дахи, мокрi конi i люди, текли фiакри, дерева i вiкна в крамницях. Наче дощ хотiв змити всi фарби й рисунки з землi. Не правда ж?

Проти них бiгла бiлява панна пiд широким брилем. Ледве встигла проколивати повз них на резинових п'ятах, а вже Мартинi щоки залляв густий рум'янець. Вона обiзвалась наче до себе:

- Терпiти не можу бiлявих.

Йшли далi, то мовчки, то розмовляли, але Антiн кiлька разiв помiтив, що жiнка перейма його погляд, а потому пильно роздивляється на тих, на кого вiн глянув.

Обiд був вже готовий. Стiл у столовiй парадно бiлiв, i на ньому, у високiй кришталевiй пiдставцi, червонiли свiжi троянди. Се несподiванка була - ся свiжа скатерть, а особливо квiтки в таку пiзню осiнню пору! Антiн до того не звик.

Вiн здивовано глянув на жiнку, вона наче навмисне спустила очi, уникаючи дати одповiдь, i вибiгла в кухню.

Настав вечiр. Антiн ждав Марту до себе й не ждав. Його бажання двоїлись. Хотiлось оповiдати i хотiлось в собi затаїти все пережите, як щось дороге, йому тiльки зрозумiле й щiнне.

Але Марта ввiйшла. Весела, нервова трохи, i очi блищали у неї.

- Ну, ось i я.

Сiла, рiвна, невигiдно на крiслi i подивилась на чоловiка.

- Пришила дослухать твiй сон.

Вiн вагався неначе, тодi вона знов зачепила:

- Ти не сказав менi навiть, як звалась твоя блондинка.

- Моя блондинка?

- Ха-ха! Твоя блондинка.

- Я сам не знаю. Я не питав.

- Нi, не повiрю. Ви ж були все вдвох.

- Що ж з того? Я не цiкавився йменням. Коли ми стрiчались, нашi очi однаково пили блиск сонця i моря, - i з вас було сього доволi. Ми разом пили красу з зеленої чашi, де стигне сiк винограду, цитрин i помаранчiв. Се нас єднало… Що ж тобi ще розказати?..

Замовк на хвилину i знову почав:

- Звичайно ми сходились вранцi, брали човен i плили в море. Небо було синiше од моря, море було синiше од неба. Менi здавалось, що вони заздрять одне одному. Вдалинi трiпотiли вiтрила човнiв, як крила голубiв в небi. Ми плили здовж сiрих скель, оточених рядом кольорових молюскiв. Море гойдалось. I як тiльки воно одхилялось од скелi, вона окривала червонi ясна. Але зараз м'яким любовним рухом, як поцiлунком, море знов затянуло той свiжий, здоровий рот.

Тепер, з моря, ми краще бачили острiв. Сонце обертало звичайний камiнь у мармур i змусило його годувати рослину. Вiн, здавалось, тремтiв весь в напруженнi творчої сили, i лиш часами, коли блукали по ньому тiнi од хмар, стихала оргiя сонця, блиску i фарб - i се була коротка хвилина спочинку.

Звiдси нам зрозумiлими стали вiчнi наскоки моря на острiв. В якому б настрої воно не було, воно вiчно штурхало камiнь, вiчно гризло його. Пiдгортало камiння пiд ноги i покривало водою. Ми пропливали над ними. Як скоренi бестiї, вони лежали на днi тихi, гладенькi, безсилi, i покiрно давали одягти себе рудою вовною водорослiв. Згризений в гальку, камiнь сiрiв берегами, а там, де море встигло стерти його в бiлий пiсок, воно грало над ним блакитним вогнем перемоги. Високi скелi, гордо навислi над морем, пiддались, нарештi: море вигризло в них високi й глибокi гроти. Навiть не гроти, а цiлi храми для культу казки. Ми заїздили туди. Лягали на дно човна i за хвилину опинялись в казковому царствi. Там були дива, яким не вiрилось зразу. Там води горiли шафiром або смарагдом, там була пiна, рожева, наче троянда, склепiння в мiстичному