Читати книгу - "Тіні забутих предків. Новели"

Михайло Коцюбинський

Тіні забутих предків. Новели (збірник)

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2011

ISBN 978-966-14-2736-4 (fb2)

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Коцюбинський М.

К76 Тіні забутих предків. Новели [Текст] / худож. А. Печенізький. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. – 352 с.: іл.

ISBN 978-966-14-0428-0 (серія).

ISBN 978-966-14-1085-4 (т. 14).

ББК 84.4УКР1

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 5 (17) вересня 1864 р. в м. Вінниця в сім’ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875–1876) та Шаргородському духовному училищі (1876–1880). Через тяжке матеріальне становище родини юнакові не вдалося отримати університетську освіту.

У 1886–1889 рр. він давав приватні уроки і продовжував навчатися самостійно, а у 1891 р., склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного вчителя, працював репетитором.

Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси. 1890 р. львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». У цьому ж році юнак побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема І. Франком.

Поїздка започаткувала постійну співпрацю Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891 р. він поїхав до с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднував роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури. За один 1891 рік з-під його пера вийшли оповідання «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат». Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.

На початку 90-х років частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітницькими ідеями, утворила організацію «Братство тарасівців», з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв’язок.

У 1892–1896 рр. М. Коцюбинський був у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду – філоксерою. Робота в селах Бессарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань. Залишивши роботу в комісії, він виїхав до Житомира, де обіймав різні посади в редакції місцевої газети «Волынь». На початку 1898 р. Коцюбинський дістав роботу в чернігівському земстві. У Чернігові він закохався, одружився, став господарем дому та батьком чотирьох дітей. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили відомі у майбутньому письменники і поети: Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина… Згодом М. Коцюбинський почав мандрувати. Він об’їздив майже всю Європу. На жаль, це був не лише потяг його душі, а й потреба лікуватися.

Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901 р. стала соціально-психологічна новела. У п’ятиліття перед революцією 1905–1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання «Fata morgana» («Киевская старина», 1904).

У 1906–1912 рр. крім другої частини «Fata morgana» М. Коцюбинський створив новели «Сміх», «Він іде», «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі», «Persona grata», «Подарунок на іменини», «Коні не винні», а також повість «Тіні забутих предків».

Під час візитів на острів Капрі письменник зустрічався з Горьким, узимку 1911–1912 рр. жив у нього. Художні нариси «Хвала життю!» й «На острові», написані влітку 1912 р., стали останніми творами Коцюбинського.

12 (25) квітня 1913 р. Михайла Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.

Тіні забутих предків

Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка.

Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері[1], чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не від неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки – і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня.

Туго росла дитина, а все ж підростала, і не стямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить. Гачі[2] на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить.

Тоді мати виймала люльку з зубів і, замахнувшись на нього, люто гукала:

– Ігі на тебе! Ти, обміннику. Щез би у озеро та в тріски!..

І він щезав.

Котивсь зеленими цáринками[3], маленький і білий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався у темний ліс, де гаджуги[4] кивали над ним галузками, як ведмідь лабами.

Звідси дивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові чорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Під ним, в долині, кипів холодний Черемош. По далеких горбах дрімали на сонці самотні оселі. Було так тихо і сумно, чорні смереки безперестанку спускали сум свій в Черемош, а він ніс його долом й оповідав.

– Іва!.. Мо-ой! – гукали на Івана од хати, але він того не слухав, збирав малини, пукав з листочків, робив свистілку або пищав у травинку, намагаючись вдавати голоси птахів та всі ті звуки, що чув у лісі. Ледве помітний в лісовім зелі, збирав квітки і косичив ними свою кресáню (бриль), а утомившись, лягав десь під сіном, що сохло на остривах[5], і співали йому до сну та й будили його своїм дзвоном гірські потоки.

Коли Іванові минуло сім літ, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля – одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого постала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що áрідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржи´нку[6]: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях[7] нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадують байки і молитви, про потопельників, які по заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях в річці. Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду.

Не раз, прокинувшись уночі, серед ворожої тиші, він тремтів, сповнений жахом.

Весь світ був як