Читати книгу - "Сон"

Раптом ззаду я почув голос, чистий i гармонiйний, наче родився з тепла блакитi:

- Не могли б ви сказати, що значить те дивне письмо?

Я озирнувся.

На скелях стояла жiнка з блiдим обличчям в золотiй рамi волосся. Вона простягла руку на море, а полин гаптував на її чорнiй одежi срiбнi малюнки. В другiй руцi палали маки.

В обох нас ворушилось одно i те саме питання, i я одповiв:

- То записи щастя.

Вона подивилась на мене.

- Можливо. Дихне легкий вiтрець i ранiше зiтре записи щастя, нiж встигнеш їх прочитати.

I понесла до мене вiнок золотого волосся, важке срiбло полинiв на одежi, маки i ще щось: очi - два озерця морської води.

- Ого! - засмiялася Марта.

- Не заважай. Ми сiли, як давнi знайомi, на теплу кам'яну лавку. Я не дивився на неї, а бачив, як в легкiм диханнi повiтря тремтiли над чолом тонкi волосинки у неї, немов язички вогнянi, а в озерi ока переливалась тепла блакить.

Мовчки дивились на море. Тепер на море налiтали бiлi вiтрила, як рiй метелiв. Бог знає звiдки з'являвся на морi човен, перебирав лапками весел, наче мурашка по скатертинi, i враз розцвiтався бiлим вiтрилом, як з пуп'янка квiтка. Лягав боком i тремтiв на блакитному полi.

В лице нам тепло дихнуло повiтря. Раз, другий. То вiтер будився, i дороги поволi щезали. Пiд берегами море починало горiти.

- Вам не здається, - обiзвалась сусiдка, - що тепер море як синiй птах щастя: занурило голову в блакитний туман i розпустило павиний хвiст пiд самi скелi, де кожне очко горить синьо-зеленим вогнем. Ось подивiться!

Ми нахилили нашi обличчя над урвищем вниз, i коли очi нашi добiгли, минаючи хаос поламаних скель та диких рослин, до берега моря, ми уздрiли, як воно трiпалось тихо в сiтцi яскравих блiкiв, наче зловлене в невiд з синiх, зелених i рожевих мотузок, а крiзь ту сiтку на нас дивилась мозаїка дна: фiолетовi плями густих водоростей, блакитнi очi пiдводних пiскiв, стара бронза i темно-синя емаль, що зливались в один вогняний сплав.

- А ви не помiчаєте, - обiзвався я, глянувши в море та показавши їй рухом руки на бiлi вiлли, залитi сонцем, - вам не помiтно, що ми пливемо? Острiв, як спрут, занурив у море шершавi лаби, приссався до нього, наче хоче спинитись. Але не може. Пливе. Вiчно пливе, куди - не знав, в теплi i сонцi, у блакитнiм туманi. Розтулив пащу широким отвором пiвкола i вишкiряє здоровi зуби, наче смiється рядами бiлих докiв.

Антiн потер чоло i говорив тихiше:

- Не знаю, чи ми розмовляли наголос, чи мовчки, але ми плили в широкiм просторi рядом, плече з плечем, i вся маса морського повiтря, весь запах солi, полинiв, сонця - проходив крiзь нас. Ми були чистi, мiцнi, як корабельнi канати, i, певно, свiтились.

- До моря! На берег! Швидше!

Вона скрикнула так, наче мала владу надi мною, i плеснула в долонi, аж червонi платочки дикого маку облетiли їй на спiдницю. Один холодком доторкнувся моєї руки.

Ми спускалися вниз.

Тепер скелi росли перед нами, теплi, навiть гарячi, так наче в їх кам'яних жилах текла жива кров. Серед мозаїки зморщок й заломiв сяло часом золото дроку, блищав срiбний полин або п'ялися мирти в своїм весiльнiм убраннi. То знову з-пiд нiг стрiмко здiймала скеля мiцнi i голi груди, на якiй око скучно спочивало од фарб. Зате як радiсно було, коли ми там одкривали милу блакитну квiтку, що прилiпилась до скелi, наче сiла на хвилину спочити. Чим вона жила? Певно, пила щоранку блакитнi тумани моря. Я не знав, як її звати, - i вiд того вона двiчi менi милiша.

- Правда, вона виглядає, як гнiздо аметистiв на сiрiй скелi?

Правда, вона виглядала, як гнiздо аметистiв.

З правого боку збiгала вниз з нами течiйка кривавих макiв, а злiва, на кожнiм закрутi стежки, осмiхалося море. Далекi скелi, всi у заломах, м'яко убрались в зелень i виглядали, наче старий, потертий мiсцями оксамит.

Ставало душнiше. Горiли скелi, дорога, пил пiд ногами, палали повiтря i море. Ми теж пашiли жаром.

Ящiрки раз у раз перетинали нашу дорогу. Розпеченi скелi двигтiли, здавалось, од їх безупинних хвилястих рухiв. Мигне тiльки рябенька спинка або гострий шпичастий хвостик - i зникне. I знову звiдкись вона з'являлась, приплющена жаром, на кривих нiжках. Спинилась, пiдняла гадючу головку i сторожко водить круглим, пiдкресленим оком. Видко, як пiд тоненькою шкуркою збоку калатає серце. Але тiльки тiнь впала або шеберхнуло щось - вже вона зникла у непомiтнiй шпарцi, наче влiзла просто у камiнь.

Не знаю, хто з нас назвав ящiрку душею камiння, живчиком, що вiчно б'ється в важкiй i нерухомiй масi.

Нарештi дихнуло море. I ми дихнули. Здається, починався сироко.

- Берег! - легко зiтхнула моя сусiдка, побачивши сiрi пiски. I коли вона бiгла до нього, я любувався, як на тлi моря свiтився нiмб золотого волосся.

Море несло на собi хвилю i, докотивши, коротким навиклим рухом скидало її на берег, неначе карти здавало.

На Piccola Marina саме купались. Ми проминули той сонячний смiх, виплески тiла, зелений фосфор його в водi i примостились в безлюднiм куточку. Море слiпило. Воно все розцвiталось срiбними квiтками. I хоч вiк їх був коротенький, усього мент, але в той самий мент замiсть зiв'ялої квiтки розпускалася сотня нових. Блисне слiпуче, як срiбна зiрка, i згине. А на блакитi новi.

Ми бачили звiдси острiв од моря аж до вершкiв. Хвилi бились i розбивались об стрiмкi скелi Монте-Соляро, об фаральони. Острiв шипiв, як розпечений камiнь, кинутий в воду, i круг нього кипiла вода.

Ми мовчки сидiли, розпущенi наче в блакитi, i слухали моря.

Врештi я поспитав:

- Про що ви думали зараз?

Вона обняла мене очима - а в них я побачив все море i цiле небо - i одповiла тихо:

- Дивлюсь на пiвдень, на безконечне море. Сироко приносить до мене з Африки спеку i аромати Єгипту, а я мрiю про край бiлих пiскiв i чорних людей, про кактуси, пальми i пiрамiди. Котиться з Африки хвиля i, як далекий братерський привiт, цiлує скелi. I може, та хвиля, що мила ноги