Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

У голові закипіли думки: "Як же він міг бути таким безрозсудним? Я мав його зупинити!" Максим схопив гранату з пояса Артема, стиснув її в долоні й підвівся. Рейдери були вже близько — метрів двадцять. Він вихопив помпу й відкрив вогонь, картеч із ревом полетіла в найближчого. Але замість падати той лише хитнувся — кулі вгрузли в його туніку, ніби в броню, а червоний погляд із-під маски став ще гострішим. "Що за чортівня?" — Максим стиснув зуби, усвідомлюючи, що картеч на такій відстані лише дряпає цих тварюк.

Рейдери прискорилися, їхні туніки гойдалися, як прапори смерті. Один із них стрибнув, перемахнувши через уламки машини, і приземлився ближче, ніж Максим чекав. Час спливав. Він висмикнув чеку з гранати й жбурнув її в центр зграї. "Падіть, виродки!" — подумав він, кидаючись убік. Вибух розірвав повітря, хмара пилу й уламків здійнялася вгору, заглушивши хриплий крик одного з Рейдерів. Земля здригнулася, і Максим рвонув по мосту, не озираючись. Його груди палали, а в голові крутилася думка: "Я мав його вберегти."

Він біг, ноги гуділи від напруги. Вітер із річки ніс запах гнилі. Раптом позаду пролунав металевий дзвін — щось просвистіло й ударилося об бетон. Максим озирнувся: граната, кинута одним із Рейдерів, котилася по мосту, підстрибуючи на тріщинах.

— Сука! — скрикнув він, усвідомлюючи, що часу немає.

Стиснувши зуби, він метнувся вперед до старої машини, що стояла поперек мосту. Треба перестрибнути. Він розігнався, але нога послизнулася на мокрому бетоні. Вибух гранати гримнув позаду — ударна хвиля штовхнула його в спину, шматки металу просвистіли повз. Максим спробував зачепитися за вигнутий шмат арматури, що стирчав із краю мосту, але пальці ковзнули по іржі, лише сповільнивши падіння. Він полетів униз, темна, масляниста вода річки наближалася швидко.

Максим падав, і в цей момент йому здалося, що час сповільнився. Він відчував, як холод пронизує його до кісток, і, занурюючись дедалі глибше, його свідомість занурилася в минуле. Він опинився в дитинстві, стоячи біля того самого вікна. За ним був затишний будинок, колись наповнений сміхом і щастям.

Він дивився на мирний пейзаж: тихі вулиці, зелені дерева, сонячне небо. Але раптом його погляд привернуло щось вдалині. Ракета проносилася небом, залишаючи вогняний слід, а в повітрі розносився різкий гул.

Максим застиг, серце завмерло від страху, коли він побачив, як ракета стрімко наближається. Вибух, що пролунав за мить, здавався неминучим. Велика хвиля попелу й руйнувань накрила все навколо, мов темна хмара, що зметала все на своєму шляху.

Ззаду, з кухні, пролунав знайомий голос матері, сповнений страху й відчаю:

— МАКСИМ СИНКУ!!!

У цей момент його охопив жах. Наче в сповільненій зйомці він бачив, як попіл накриває його, а світ руйнується. Він не встиг зрозуміти, що відбувається, але той момент назавжди викарбувався в його пам’яті.

Так само, як і тоді, він відчував себе беззахисним, самотнім і втраченим. Думки про матір пронизували душу, і в грудях розгорялося замішання. Усе змішувалося: пам’ять, страх, відчуття катастрофи.

Усе це було в минулому, але зараз, занурюючись у крижані води річки, він знову відчув ту ж безвихідь. Раптом він різко вирвався зі спогадів, повернувшись до реальності.

Максим відкрив очі, і світ навколо повільно почав набувати чітких контурів. Він лежав на березі маленького острова, недалеко від мосту, куди його прибило хвилею. Судячи з того, що на вулиці вже стемніло, він пролежав тут кілька годин.

Зусиллям намагаючись встати, Максим відчув дикий біль у боці та спині. Кожен рух давався з трудом, і він ледь стримував стогони. У голові досі лунав крик матері, а видіння, яке він пережив у непритомності, спливало в пам’яті — спогад про катастрофу, коли стався Великий Вибух.

Його серце стискалося від болю й ностальгії. Він пригадав, як стояв біля вікна, спостерігаючи за ракетою, що мчала до землі, і як страх заповнив його душу, коли він почув голос матері, що кликав його врятуватися. Цей спогад знову й знову промайнув у свідомості, ніби він досі там, у моменті, коли світ руйнувався навколо нього.

Максим притис долоні до землі, намагаючись зібратися з силами й усвідомити, де він опинився. Усе навколо здавалося чужим, а холодний вітер лише посилював відчуття вразливості. Він закрив очі на мить, проганяючи похмурі думки й зосереджуючись на тому, що йому потрібно робити далі.

Берег був слизьким від бруду й водоростей, Максим повільно підвівся на коліна, стискаючи зуби від болю. Його куртка промокла наскрізь, важко обвиснувши на плечах, а права рука кровоточила — мабуть, зачепився за щось гостре під час падіння. Він обмацав кишеню — щоденник усе ще там, хоч і розмоклий. Амулет на шиї холодив шкіру, нагадуючи про матір і той день.

Удалині виднівся міст, його темний силует ледве проступав у сутінках. Над ним гудів вітер, а з боку Лівого берега долинав ледь чутний шурхіт — чи то сміття котилося, чи то Рейдери досі нишпорили в пошуках здобичі. Максим стиснув кулаки. "Вони не перетнули міст," — подумав він, але відчуття безпеки було оманливим. Річка могла принести його куди завгодно, і цей острівець — лише тимчасовий притулок.

Він спробував встати, спираючись на шматок іржавого металу, що стирчав із землі. Біль у боці пронизав, мов ніж, і він тихо вилаявся. "Треба рухатися," — наказав собі Максим, хоч ноги тремтіли від холоду й виснаження. У голові крутилися уривки: компас Артема, що котиться по бетону, хрускіт його шиї, вибух гранати. "Я мав його вберегти," — думка різала, але він відігнав її. Провина не допоможе вижити.