Читати книгу - "Детектив Соловей. Книга 1. Справа про зниклого чоловіка, Віталій"

У вечірній тиші кабінету Сергія Петровича Солов'я пролунав дзвінок службового телефону. Підполковник, який саме переглядав якісь папери на своєму столі, підняв слухавку.

– Доброго вечора, Іване Ігоревичу, – привітався він, впізнавши голос лейтенанта. – Що там нового дізнався про нашого зниклого?

У слухавці пролунав бадьорий голос лейтенанта, якому було близько двадцяти восьми років.

– Доброго вечора, Сергію Петровичу. Так, є певні зрушення по справі Хруща. Мушу сказати, цей пан виявився досить цікавим персонажем. Спочатку, як ви і казали, нічого особливого не впадало в око: позитивні характеристики від сусідів, на роботі – сумлінний працівник, у родині – добрий чоловік і батько. Але, як тільки я копнув трохи глибше, почали з'являтися цікаві деталі. Виявилося, що тридцять років тому, ще в буремні дев'яності, наш зниклий був досить добре знайомий з одним кримінальним авторитетом на прізвисько Шрам. Зараз йому, за нашими даними, близько шістдесяти років, – доповів лейтенант.

Сергій Петрович на мить замислився, на його обличчі з'явилося здивування.

– Невже це той самий Шрам, про якого колись ходили легенди? Той, що двадцять років відсидів за гратами і вийшов на волю лише минулого місяця? Рекет, замовні вбивства, організована злочинність… Пам'ятаю, тоді йому так і не змогли довести всі його злочини, здається, довели лише три замовні вбивства, до яких він був безпосередньо причетний, – перепитав Соловей, намагаючись відновити в пам'яті давні кримінальні справи.

– Саме так, Сергію Петровичу, – підтвердив Іван. – Наші джерела підтверджують, що це одна й та сама особа. У молоді роки вони були досить близькими, мали, так би мовити, гарні стосунки.

– Оце вже дійсно дуже цікаво, – протягнув Сергій Петрович, відкидаючись на спинку крісла. Він потер чоло, обмірковуючи почуте. – Які саме стосунки їх пов'язували? Чи є якась інформація про їхні спільні справи в минулому?

– Поки що детальної інформації немає, але ми зараз активно працюємо в цьому напрямку, – відповів Іван. – Є свідчення, що вони разом займалися якимись нелегальними оборудками ще на початку дев'яностих. Можливо, це були якісь тіньові бізнес-проекти. Треба піднімати старі архіви та опитувати свідків того часу.

– Обов'язково зробіть це, Іване. Це може бути ключем до розгадки зникнення Хруща. Якщо між ними колись були тісні зв'язки, то їх відновлення або ж навпаки, конфлікт, що виник з часом, цілком міг стати причиною його зникнення. Перевірте також, чи не було у Хруща якихось боргів перед Шрамом або ж інших зобов'язань.

– Зрозумів вас, Сергію Петровичу. Ми вже працюємо над цим. Також ми перевіряємо оточення Шрама на предмет його можливої причетності до зникнення Хруща. Можливо, хтось із його нинішньої "команди" має якусь інформацію.

– Добре, Іване. Тримайте мене в курсі всіх новин. Це дуже важлива зачіпка. Сподіваюся, вона допоможе нам пролити світло на цю темну історію. Дякую за інформацію.

– Будь ласка, Сергію Петровичу. До зв'язку.

Соловей поклав слухавку, його погляд став ще більш зосередженим. З'явилася нова, досить вагома версія, яку необхідно було ретельно перевірити. Зв'язок з кримінальним авторитетом такого рівня, як Шрам, міг означати що завгодно. Це могло бути як випадкове знайомство в минулому, яке нічого не означає зараз, так і глибока, кримінальна історія, що тягнеться ще з тих часів. Підполковник відчув, як справа, яка спочатку здавалася досить простою, набуває зовсім іншого, набагато складнішого та небезпечнішого оберту. Він знову взяв до рук папку зі справою Хруща, його думки тепер були повністю поглинені новими обставинами.

– Так, схоже, треба було копати значно глибше, ніж здавалося на перший погляд, – подумав Сергій Петрович, відкладаючи папку зі справою на край столу. Нова інформація про зв'язок з таким одіозним персонажем, як Шрам, повністю перевернула його уявлення про зникнення Хруща. Він відчув гостру потребу обговорити цю несподівану знахідку зі своїм безпосереднім керівником.

Підвівшись зі свого крісла, Соловей рішуче попрямував коридором до кабінету начальника Подільського відділу поліції, полковника Олександра Олексійовича Захарченка. Кроки його були швидкими та впевненими, у голові вже формувався план подальших дій. Він постукав у двері кабінету начальника і, почувши коротке "Заходьте", відчинив їх.

Олександр Олексійович сидів за своїм великим столом, заваленим паперами, і уважно щось читав. Побачивши Солов'я, він підняв голову і злегка насупив брови.

– Доброго вечора, Олександре Олексійовичу, – привітався Сергій Петрович. – Бачу, ви ще на роботі?

Полковник відкинувся на спинку крісла, потер втомлені очі.

– Чорт забирай, підполковнику, та мені сам генерал Скляр, Роман Степанович, особисто наказав розкрити цю справу якомога скоріше, а щодо цього вашого Шрама… Сказав його не чіпати. – Голос Захарченка звучав роздратовано та нервово. – Чому? А чорт його знає, ці їхні генеральські ігри. Так що, Соловей, сильно не копай ти під цього Шрама. Зрозумів?

Сергій Петрович уважно слухав свого начальника, на його обличчі не з'явилося жодної емоції.

– Але ж, Олександре Олексійовичу, розумієте, вся ниточка веде саме до нього. Він був добре знайомий зі зниклим ще в молодості, і це єдина поки що серйозна зачіпка в цій справі. Нічого не вийде, він вже фактично вплутаний в цю справу, – спокійно, але наполегливо відповів Соловей.