Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Що в тебе з роботою, багато?

  — Та ні, негайних справ немає, тільки поточні, рутинні, — відповіла я.

  — Мене відправляють у відрядження до Києва, хочеш зі мною поїхати?

  — А на скільки? — запитала я.

  — Десь орієнтовно 7-10 днів, як справлюсь, — відповів він.

  — А коли треба виїжджати?

  — Завтра вранці поїдемо машиною.

  — Добре, тоді попереджу керівництво, що працюватиму віддалено.

  Я дуже любила їздити з ним у відрядження: вдень ми працювали, займалися своїми справами, а ввечері насолоджувалися видом нового міста.

  Натхнена думками про майбутню подорож, я швиденько взялася доробляти поточні справи, які потребували моєї присутності в офісі. Попросила колегу підстрахувати мене на час відпустки й побігла додому збирати речі.

  Дорогою до столиці ми жваво обговорювали поточні справи та ділилися враженнями від нещодавно побаченого фільму про життя і творчий шлях Фредді Мерк'юрі.

Машина зупинилась перед аеропортом.

  — А чому ми сюди приїхали? — здивовано спитала я.

  — Мені треба зустріти колегу, він прилітає зі Львова.

  — Я з тобою, можна?

  — Так, звісно, ходімо.

  Ми зайшли в хол аеропорту, стали неподалік від виходу й продовжували обговорювати наші справи. Микита почав усміхатися.

  — Чого ти посміхаєшся, в мене щось на голові стирчить? — запитала я, починаючи перевіряти своє волосся.

  Раптом хтось наблизився до мене ззаду та закрив мені очі руками. Я трохи стрепенулася.

  — Вгадай, хто це, — почула я голос дочки позаду себе.

  — Леся? — здивовано запитала я. На обличчі почала з'являтися усмішка, а разом з нею і відчуття щастя, від якого хочеться танцювати.

  Я відвела її руки від очей, розвернулася і сильно обійняла дочку. Закінчивши обійматися, я побачила, що вона зі своїм хлопцем і якоюсь дитиною.

  — Ви як тут? Ти ж мені не казала, що кудись збираєтесь летіти. А це що за хлопчик з вами? Коли встигли? — пожартувала я.

  — Це Вітя, мій син, — сказав Микита.

  — Вітя, привіт! Я Леля. А скільки тобі років? — спитала я, звернувшись до хлопчика.

  — Мені десять, я вже дорослий! — жваво відповів малий.

  — Так, а що ви тут усі робите? І де його мати? — здивовано запитала я.

  — Ми летимо у відпустку в Палермо, відпочинемо та познайомимось з дітьми ближче, — відповів Микита, спостерігаючи за моєю реакцією.

  — Яке ще Палермо? Я ж не бачила такого готелю в Києві, коли бронювала місця, — продовжувала я дивуватися, ще більше не розуміючи, що відбувається.

  — Мамо, ну не тупи! Палермо — це місто на острові Сицилія, на який ти колись хотіла поїхати у відпустку.

  — Так, а документи, а речі? Ми ж нічого не взяли!

  По гучномовцю оголосили початок реєстрації на рейс до Палермо.

  — Не турбуйся, все готово. У багажнику речі й документи. Пішли припаркуємо машину, заберемо речі та будемо реєструватися на рейс.

  Я була дуже здивована. Неймовірне відчуття того, що ще одна моя мрія нарешті здійсниться, наповнювало мене щастям і радістю.

  ***

  Я стояла на терасі готелю босоніж, загорнута в білу сорочку Микити, яка була занадто великою для мене, але такою затишною. Сонячні ранкові промені ніжно торкалися моєї шкіри, розчиняючи останки сну. Переді мною розкинулося тихе, спокійне море, яке мерехтіло під ранковим сонцем, створюючи відчуття гармонії та нескінченності. У руках я тримала чашку гарячої кави, її тепло приємно зігрівало долоні, а аромат підсилював відчуття спокою. Думки текли повільно, розслаблено, і я занурилася в них, як у тихі хвилі.

  Рік тому це все здавалося мрією, недосяжною й далекою. Я не дозволяла собі навіть мріяти так, не вірила, що можу бути по-справжньому щасливою. Минуле тримало мене в тенетах невпевненості, але сьогодні все змінилося. Сьогодні поруч зі мною кохана людина, діти, які сміються та радіють життю, і цей острів, на який я так давно мріяла приїхати.

  До мене тихо підійшов Микита. Його присутність відчувалася ще до того, як я почула його голос.

  — Накинь на плечі, сьогодні прохолодний ранок, — сказав він, накидаючи на мене м'який плед і обіймаючи за талію.

  — Дякую, любий, — прошепотіла я, притулившись до нього. Його тепло і ніжність огортали мене, даруючи відчуття повної безпеки.

  Микита трохи нахилився і прошепотів мені на вухо:

  — Не хвилюйся, я завжди буду поруч. Ти мені дуже потрібна.

 Його слова розчинили залишки тривоги й сумнівів. Я обернулася, обійняла його міцніше й притулилася до його грудей, слухаючи кожен удар серця. Це було ідеально. Відчуття, якого я так довго шукала.

  — Ти мені дуже потрібен, просто будь поруч, — прошепотіла я, дивлячись йому в очі.

  Але десь у глибині душі я відчувала — попереду ще багато непередбачуваних подій. І можливо, це щастя стане тільки прологом до чогось більшого...

Кінець