Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І якби ж Бен і Кілліан мені не брехали.
І якби ж Бен був тут.
І якби ж я зараз був у Прентісстауні.
Я переношу вагу на п’яти і дивлюся на сонце.
Ні. Ні, не хочу. Я не хочу назад до Прентісстауна. Більше ні, більше не хочу. І якби Аарон її не найшов, то я би теж міг її не найти, а це теж не дуже добре.
— Пішли, Манчі, — кажу я, повертаючись аби знову взяти торбу.
І отоді я бачу черепаху, котра сидить собі на камені.
Я застигаю.
Я ніколи ще не бачив таких черепах. Панцир порепаний і гострий, з темночервоною смужкою з обох боків. Черепаха повністю вилізла з панцира, аби зловити чимпобільше теплоти, такшо її м’який живіт виставлений цілому світу.
Черепах можна їсти.
У її Шумі нічого, лише протяжне ахххххххх, видихи від спеки. Ми її вроді не дуже хвилюємо, вона, певно, думає шо зможе закрити свій панцир і нирнути під воду швичче чим ми до неї доберемся. А навіть якшо ми й доберемся, то не зможемо відкрити панцир, аби її з’їсти.
Тількишо в нас є ніж, яким ми можемо її вбити.
— Черепаха! — гавкає Манчі коли бачить її. Він тримається ззаду, бо болотні черепахи, яких ми знаємо, достатньо нарвані, аби кинутися на пса. Черепаха просто собі сидить і не сприймає нас серйозно.
Я тягнуся за спину по ножа.
Я вже напівдорозі, коли я відчуваю біль між лопатками.
Я зупиняюся. Глитаю.
(Спекл і біль і здивуваня.)
Я дивлюся у воду, бачу себе, в мене на голові як в дурного на хаті, волосся брудніше чим стара овчина.
Одна рука тягнеться до ножа.
(Червона кров і страх і страх і страх.)
Я перестаю тягтися.
Я забираю руку геть.
Я встаю.
— Пішли, Манчі, — кажу.
Я не дивлюся на черепаху, навіть не слухаю її Шум. Манчі ще пару раз гавкає на неї, але я вже перехожу через потік, і ми йдемо далі, ми йдемо далі.
Виходить, я не можу полювати.
І мені не можна підходити до поселень.
Такшо якшо я скоро не найду Віолу і Аарона, то просто помру з голоду, якшо спочатку мене не доконає цей кашель.
— Шикарно, — кажу я сам до себе, але шо тута зробиш — лишається хіба йти зі всіх сил.
«Треба швичче, Тодде. Рухай ногами, нендзо ти остання».
І полудень, і день продовжується. Я п’ю ще таблеток, ми йдем далі, без їжі, без відпочинку, тільки вперед, вперед, вперед. Стежка знову починає хилитися вниз, хоть шось добре. Запах Аарона переміщується блище до дороги, але я почуваюся так паскудно, шо навіть не піднімаю голову, коли деколи чую далекий Шум.
То не його Шум, то не тишина, то яка різниця?
День знов іде до вечора, і якраз тоді ми підходимо до крутого горба, на якому я падаю.
Мої ноги сковзаються піді мною, а я недостатньо швидкий, аби втримати рівновагу, такшо я падаю і лечу вниз, вниз із горба, налітаю на кущі, набираю висоту, відчуваю як шось рветься у мене в спині, я витягую руки аби зупинитися, але мої руки заповільні аби за шось вхопитися і я падаю падаю падаю по листю і траві, а тоді я вдаряюся в шось і підлітаю в повітря, перекидаюся і падаю на плечі, через них прострілює біль, і я гукаю і не перестаю падати, аж доки не приземляюся в густу ожину біля підніжя горба і гучно її приминаю.
— Тодде! Тодде! Тодде! — я чую Манчі, котрий біжить за мною, але я можу хіба шо втомлено терпіти біль, знову і знову, мої легені забиті, голод пожирає живіт, ожина мене всього роздряпала — напевношо я би плакав, якби в мене лишилося хоть трошки енергії.
— Тодде? — гавкає Манчі, намотуючи навколо мене кола, пробуючи якось пролізти в ожину.
— Хвилинку, — кажу я і трохи припіднімаюся. Тоді нахиляюся вперед і падаю просто на лице.
«Вставай, — думаю я. — Піднімайся, гівна кавалок, ПІДНІМАЙСЯ!»
— Голодний, Тодде, — каже Манчі, маючи на увазі шо то я голодний. — Їсти. Їсти, Тодде.
Я впираюся в землю руками, тим часом кашляю, випльовую грудки слизу з легенів. Принаймі стаю на коліна.
— Їжа, Тодде.
— Я знаю, — кажу я, — знаю.
У мене так крутиться в голові, шо мені приходиться знову спертися чолом на землю.
— Дай одну хвилинку, — кажу я, шепочу в листя на землі, — одну хвилинку.
І я знову падаю в чорноту.
Не знаю, на скільки я вирубався, але коли встаю, то Манчі гавкає.
— Люди! — гавкає він. — Люди! Тодде, Тодде, Тодде! Люди!
Я відкриваю очі.
— Які люди? — кажу я.
— Сюди, — гавкає він. — Люди. Їжа, Тодде. Їжа!
Я дрібно дихаю, постійно кашляю, моє тіло важить дев’яносто міліонів фунтів, і я вилажу з другого боку ожиника. Я дивлюся вверх, а тоді розглядаюся.
Я в канаві біля дороги.
Я бачу фіри спереді зліва, ціла валка фір, запряжених волами, яка зникає за поворотом.
— Поможіть, — кажу я, але мій голос звучить як видих, у якому замало голосу.
«Піднімайся».
— Поможіть, — знову прошу я, але кажу це сам до себе.
«Піднімайся».
Це кінець. Я не можу встати. Я не можу рухатися. Це кінець.
«Піднімайся».
Але це кінець.
Остання фіра зникає за поворотом і це кінець.
«…здавайся».
Я опускаю голову, вниз, на узбічя, дрібні камінці і гравій впиваються мені в щоку. Я весь здригаюся і перекочуюся на бік і збигаюся, піттягую ноги до грудей, і закриваю очі, і в мене не вийшло, в мене не вийшло, будьласка, нехай мене просто забере темнота, будьласка будьласка будьласка…
— То ти, Бене?
Я відкриваю очі.
Це Вілф.
28. Сморід коріння
— У тебе всьо добре, Бене? — питає він, беручи мене попід руку і помагаючи мені піднятися, але навіть так я не можу не то шо встати, а й підняти голову, такшо я відчуваю його другу руку під моєю другою рукою. Це теж не сильно помагає, такшо він заходить ще далі і завдає мене собі на плече. Я дивлюся на його ноги, коли він несе мене на фіру.
— Ко то є, Вілфе? — питає якась жінка.
— То Бен, — каже Вілф. — Виглядає єк сарачєтко.
І далі він кладе мене на свою фіру. Вона вся захаращена паками і коробками, покритими шкірою, всюди якісь меблі та й великі коші, всьо звалено в купу, всьо лежить одно на другому.
— Уже пізно, — кажу я. — Все скінчилося.
Жінка встає з сидіня і підходить до заду фіри, і нахиляється до мене. Вона широка, на ній ношена сукня, неслухняне волося, в кутиках очей зморшки, а голос швидкий як у мишки.
— Шо сі скінчило, шпанюче?
— Її нема, — я чую як моє підборідя тремтить, а горло зводить. — Я її загубив.
Я відчуваю холодну руку в себе на чолі, і то так добре, шо я сам до неї притискаюся. Вона забирає руку і каже до Вілфа:
— Горячка.
— Йо, — відповідає Вілф.
— Тре’ зробити компреса, — каже жінка і я думаю, шо вона йде в канаву, але це взагалі немає сенсу.
— Де Гільді, Бен? — каже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.