Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— Білка! — раптом гавкає Манчі і оббігає пень голчастого дерева і забігає в хащу папароті, яка росте за ним. Я навіть не бачу білку, але чую Злови мене, песику, і «Білка!» і Злови-злови-злови — а тоді звук обривається.

Манчі вискакує з обм’якшою білкою в зубах, більшою і коричневішою за тих, шо на болоті. Він кидає її на землю переді мною, кидає з неохайним, кривавим «хляп!» і от раптом я вже не такий голодний.

— Їжа? — гавкає він.

— Усе добре, хлопчику, — я дивлюся куди хоч крім цього місива. — Їж собі.

Я потію сильніше чим завжди і п’ю багато води, поки Манчі їсть собі. Мошкара збирається навколо нас майже невидимими хмарами, мені приходиться постійно її відганяти. Я знову кашляю, ігнорую біль у спині, біль у голові, а коли Манчі доїв і готовий іти, я трошечки здригаюся, але от ми йдемо далі.

«Треба рухатися, Тодде Г’юїтте. Треба йти».

Я не наважуюся спати. Аарон може не спати, такшо мені спати не можна. Далі й далі, хмари пропливають, я їх не замічаю, місяці встають, зорі виходять. Я спускаюся до низу низького горба і пролякую собі дорогу через цілу череду когось похожого на оленів, тільки не з такими рогами, як в тих оленів, яких я знав з Прентісстауна, та й то таке, вони всеодно біжать через дерева подалі від мене і гавкучого Манчі ще до того, як я встигаю нормально замітити, шо вони тута були.

Ми йдемо далі навіть опівночі (двацять чотири дні лишилося? Двацять три?). Ми йшли цілий день, не чуючи більше звуків Шуму чи інших поселень, принаймі я нічо не бачу, навіть коли підхожу достатньо блисько, аби бачити маленькі зблиски річки і дороги. Але коли ми виходимо на верх ще одного залісненого горба, а місяці зависають просто в нас над головами, я нарешті відчуваю Шум чоловіків, чистий як гірський потік.

Ми зупиняємся і припадаєм до землі, хоть то і ніч.

Я виглядаю з верхівки горба. Місяці високо і я бачу дві довгі хати на двох окремих галявинах по боках горба через дорогу. З одного я чую муркітливий хаос сплячого Шуму. Джулія? і на коні і скажи йому шо то не так і вчора зранку вверх за річкою і багато інших таких безглуздих штук, бо сонний Шум найдивніший зі всіх. Із другої хати чути тишину, болючу тишину жінки, я її чую навіть сюди, чоловік в одній хаті, жінка в другій, так вони, певно, вирішують проблему спання, і дотик до тишини з жіночого боку наводить на мене думки про Віолу і я мушу на якийсь час триматися за пень, аби не втратити рівновагу.

Але де люди — там їжа.

— Ти зможеш знову найти слід, якшо ми зійдемо зі стежки? — шепочу я до свого пса, тамуючи кашель.

— Найти слід, — серйозно гавкає Манчі.

— Упевнений?

— Тодд пахне, — гавкає він. — Манчі пахне.

— Тоді зараз мовчи, — і ми починаємо крастися вниз із горба, рухаючись так тихо, як лише можемо — через дерева і чагарі, аж доки сходимо вниз маленької долинки, і хати опиняються над нами, вони стоять на горбах.

Я чую, як мій власний Шум розповзається в світ, гарячий і неспокійний, ніби піт, який продовжує текти по моїх боках, і я пробую бути тихо, сіро, рівно, як робив Тем, Тем, котрий контролював свій Шум набагато краще, ніж будьхто в Прентісстауні…

Ну от, прошу дуже.

Прентісстаун? — майже негайно чую я з чоловікової хати.

Ми зупиняємся. Мої плечі опускаються. Я дотепер чую сонний Шум, але слово повторюється в голові сплячого чоловіка, ніби відлунює в долині. Прентісстаун? і Прентісстаун? і Прентісстаун? ніби вони ще не знають, шо значить це слово.

Але взнають коли повстають.

Ідіот.

— Пішли, — кажу я, повертаючись і йдучи назад тудою, відки ми прийшли, назад нашими слідами.

— Їжа? — гавкає Манчі.

— Пішли.

Та й таке, я не поїв, але ми йдемо далі, через ніч, спішимо зі всіх сил.

«Швичче, Тодде. Рухай булками, шоб тобі добре було».

Ідемо далі, ідемо далі, на горби, деколи приходиться хапатися за трави аби пітдтягуватися вверх, вниз із горбів, тримаючись за каміння аби тримати баланс, запах вперто обходить місця, де можна було би легше йти, обминає рівніші частини біля дороги на березі, а я кашляю і деколи шпортаюся, і коли сонце починає показуватися, наступає момент, коли я вже не можу, коли я просто не можу, коли ноги піді мною просто підкошуються і я мушу сісти.

Просто мушу.

(Пробачте.)

Моя спина болить, голова розколюється і я пітнію як свиня, і я голоднющий, і просто мушу сісти піддерево, лише на хвилинку, просто мушу, пробачте, пробачте, пробачте.

— Тодде? — мурмоче Манчі, підходячи до мене.

— Все добре, хлопчику.

— Гарячий, Тодде, — каже він, має на увазі мене.

Я кашляю, в легенях ніби пересипається каміння, яке котиться з гори.

«Вставай, Тодде Г’юїтте. Відірви сраку від землі і йди дальше».

Мій розум пливе, я нічо не можу зробити, я пробую триматися Віоли, але тута мій розум кудись геть тікає і я маленький і я хворенький у ліжку і я реально хворий і Бен стоїть у мене в кімнаті бо через гарячку я бачу різні речі, страшні речі, стіни мерехтять, є люди, яких нема, Бен відрощує ікла і додаткові руки, такі різні штуки, і я кричу, і сахаюся геть, але Бен зі мною, він співає мені пісню, дає мені холодну воду, дістає таблетки, ліки…

Ліки.

Бен давав мені ліки.

Я вертаюся до тями.

Я піднімаю голову і перешуковую торбу Віоли, знов дістаю її медипак. Там ціла купа таблеток, їх забагато. На пакетиках шось написане, але слова нічо мені не значать, а мені не можна випадково бахнути снотворне, яке вирубало Манчі. Я відкриваю свій власний медипак, він далеко не такий крутий як в неї, але там є білі таблетки, які стопудово знеболюючі, хоть вони і грубі, зроблені в домашніх умовах. Я рожжовую дві, а тоді ще дві.

«Вставай, бездарний ти кавалку гівна».

Я сідаю і якийсь час віддихуюся і борюся борюся борюся зі сном, чекаю доки таблетки почнуть діяти, і коли сонце починає виходити над верхом далекого горба, я розумію, шо став чутися трохи краще.

Не знаю, чи то мені реально краще, але вибору нема.

«Вставай, Тодде Г’юїтте. Рухай, блін, БУЛКАМИ!»

— Добре, — кажу я, важко дихаючи і руками потираючи коліна. — Куди далі, Манчі?

І ми йдемо далі.

Запах веде як і до цього, осторонь дороги, осторонь будинків, які можна побачити звіддалік, але завжди вперед, завжди до Притулку, Аарон його знає чому. Десь ближче до полудня ми находимо ще один маленький струмок, який тече до ріки. Я перевіряю його на кроклів, хоть він насправді замалий для цього, а тоді наповнюю наші пляшки. Манчі забрідає всередину, хлебче воду, безрезультатно пробує ловити міднолуских рибок, які шугають навколо нього, зачіпляючи його шерсть.

Я стаю на коліна і змиваю трохи поту зі свого лиця. Вода холодна як ляпас, тому трохи мене прокидає. Хотів би я знати, чи ми їх бодай доганяємо. Хотів би я знати, наскільки вони відірвалися.

І якби ж він ніколи нас не найшов.

І