Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— Її звати не Гільді, — кажу я.

— Ая, вім, — каже Вілф, — але ти ї’ так називав.

— Її нема, — кажу я, очі знову сльозяться.

Моя голова знов опускається вперед. Я відчуваю як Вілф кладе руку мені на плече і стискає.

— Тодде? — я чую як гавкає Манчі, невпевнено, десь збоку дороги.

— Я не Бен, — кажу я до Вілфа, таксамо не піднімаючи голови.

— Ая, вім, — знов каже Вілф, — але так ми те’ називали.

Я дивлюся на нього. Його лице і його Шум такі ж пусті як я пам’ятаю, але я вже зарубав собі на носі, шо можна знати, шо в чоловіка на умі, але не знати чоловіка.

Вілф більше нічо не каже і знову вертається наперед фіри. Жінка перелазить назад зі шматою, від якої реально штиняє. Смердить корінням, багном, різними поганими травами, але я такий змучений, шо дозволяю їй зав’язати компрес у мене на чолі, просто над пов’язкою, яка ще тримається моєї голови.

— То має троха збити жар, — каже вона, вертаючись назад. Нас обох трохи хилить вперед, коли Вілф напинає віжки своїх волів. Очі жінки широко росплющені, вона дивиться ними в мої очі, ніби шукає там якісь новини. — Ти таксамо тікаєш від війська?

Її тишина так сильно нагадує мені Віолу, шо я можу хіба шо спертися на неї.

— Типу того, — кажу я.

— То ти оповів Вілфу про то всьо, га? — каже вона. — Ти і та дівчина, то ви сказали Вілфу про військо, сказали йому сказати людям, сказати людям, шо вони мусять тікати?

Я дивлюся на неї, смердюча коричнева вода з коріння тече мені по лицю, тоді я розвертаюся до Вілфа, котрий правує своєю фірою. Він чує, як я дивлюся.

— Вони послухали Вілфа, — каже він.

Я піднімаю очі і бачу більшу частину дороги спереді нього. Коли ми завертаємо за поворот, я чую не тільки шепіт річки справа від себе, вона шепоче як старий друг, старий ворог, але ще й бачу ряд фір, який тягнеться перед нами принаймі до наступного поворота, фіри напаковані скарбом, так само як Вілфова, а на фірах сидить ціла купа людей, вони тримаються за всьо на світі, аби не попадати.

Це валка. Вілф їде в хвості довгої валки. Чоловіки, жінки, напевно навіть діти, якшо я нормально бачу через сморід тої штуки, яка зав’язана в мене не голові, їхні Шум і тишина плавають навколо як велика, шумна самостійна штука.

Армія — такого я там найбільше чую. Армія і армія і армія.

І прокляте місто.

— Ізвораш? — питаюся я.

— І Бар-Віста, — каже жінка, швидко киваючи головою. — І другі теж. Плітки полетіли і по річці, і по дорозі. Армія з проклятого міста йде, і йде, і росте з кождим разом, бо нові й нові чоловіки вступають до неї.

«Росте з кождим разом», — думаю я.

— Кажуть, їх там тисячі, — каже жінка.

Вілф пирхає.

— Та воно і тисячі разом не збереться між нами і проклятим містом.

— Я іно кажу то, шо люди говорять, — стискає губи жінка.

Я дивлюся на порожню дорогу за нами, Манчі трюхикає не сильно відстаючи, і я пригадую Івана, того чоловіка зі склада в Дальньому Куті, котрий сказав мені, шо люди порізному ставляться до історії, шо Прен… шо моє містечко донині має союзників. Може не тисячі, але їх постійно стає більше. Армія на марші стає більша і більша, доки не стане така велика, шо хто взагалі зможе проти неї?

— Ми їдемо в Притулок, — каже жінка. — Вони нас усіх захистять.

— Притулок, — бурмочу я до себе.

— Повідають, шо в тих краях є навіть ліки від Шуму, — каже жінка. — Але зараз я хтіла би дешо ввидіти, — вона голосно сміється сама до себе, — або, певно, почути, — вона ляскає себе по бедру.

— У них там є спекли? — питаюся я.

Жінка здивовано повертається до мене.

— Спекли до людей не підходять, — каже вона, — більше нє, відколи війна сі скінчила. Вони живуть осібно, ми живем осібно, та й так тримається мир, — звучить так, ніби останню фразу вона цитує з пам’яті. — Та і їх уже майже не лишилося.

— Я маю йти, — я опускаю руки і пробую піднятися на них. — Я маю її знайти.

Але замісь цього я просто втрачаю рівновагу і валюся з фіри. Жінка кричить, аби Вілф зупинився, і вони обоє завдають мене назад на фіру, жінка піднімає Манчі до мене. Вона віттягує пару ящиків убік, кладе мене, а тоді Вілф знову рушає. На цей раз він сильніше пришпорює волів, і я відчуваю, шо ми їдемо швичче — принаймі, швичче чим я хожу.

— Поїж, — каже жінка, підносячи до мого лиця хліб. — Ти нікуди не підеш, поки не поїж.

Я беру в неї хліб і кусаю кусок, а тоді вгризаюся в решту так голодно, шо навіть забуваю поділитися з Манчі. Жінка ж просто дістає ще трохи хліба і дає його нам обидвом, здивовано дивлячись на кожен мій рух.

— Дякую, — кажу я.

— Я називаюсі Джейн, — каже вона. Її очі дотепер широко росплющені, ніби їй не терпиться шось сказати. — Ти реально видів військо? — питає вона. — На свої очі?

— Видів, — кажу я. — На Дальньому Куті.

Вона втягує повітря.

— То це правда, — це не питання, вона просто це каже.

— Видиш, а я тобі казав, жи то правда, — каже Вілф спереду.

— Я чула, шо вони відрізають людям голови і варять їхні очі, — каже Джейн.

— Джейн! — уриває її Вілф.

— Та я просто кажу.

— Вони вбивають людей, — тихо кажу я. — І цього досить.

Джейн оглядає моє лице і Шум, але через деякий час каже хіба це:

— Вілф мені всьо про тебе розказав, — і я не можу зрозуміти, шо значить її усмішка.

Крапля зі шмати попадає мені в рот, і я давлюся, і плююся, і закашлююся ще більше.

— Шо це? — кажу я, пальцями притискаючи шмату і уникаючи запаху.

— Компрес, — каже Джейн. — Від горячки й лихоманки.

— Воно смердить.

— Поганий запах забирає погану горячку, — каже вона, ніби розказуючи мені шось, про шо вже всі знають.

— Погану? — кажу я. — Горячка не погана. Вона ж горячка.

— Так, цей компрес лікує горячку.

Я дивлюся на неї. Її очі не відводяться від мене, вона витріщається на мене і мені відцього незручно. Так Аарон дивиться, коли пробує тебе продивитися, так він дивиться, коли підкріпляє проповідь своїми кулаками, коли не словом а ділом заганяє тебе в яму, з якої ти вже не вилізеш.

Я розумію, шо це погляд божевілля.

Я пробую перевірити цю думку, але Джейн мені ніяк не показує, шо вона почула.

— Я маю йти, — знову кажу я. — Дуже дякую за їжу і компрес, але мені треба йти.

— Ніде ти до цього лісу не підеш, прошу пана, — каже вона, дивлячись, не кліпаючи. — Тута небезпечно в лісі, чесне слово.

— Шо значить небезпечно? — я трохи відсуваюся від