Читати книгу - "Я сам поховаю своїх мертвих"

Дівчина здригнулася.

— Так. Охоронець Шермана — Пен. Він там, — вона показала на іншу каюту. — Я боюся туди заходити. Я його вдарила.

— Ти його вдарила? — перепитав Інгліш. — Що сталося?

— Він напав на мене, хотів зґвалтувати. Я вирвалась і вдарила його по голові пляшкою. Я... я думаю, що вбила його.

Нік побачив, що дівчина ледь стримується, аби не розплакатись, і пригорнув її до себе.

— Заспокойся, Лоїс. Я прийшов забрати тебе звідси.

Він глянув через плече на Керра.

— Перевір, що там сталося з тим типом.

Моряк протиснувся повз них, відчинив двері й увійшов до каюти. За хвильку він вийшов, усміхаючись.

— Прекрасний удар, міс! — вигукнув захоплено Керр. — Ви розбили йому голову, але нічого страшного, очухається.

Лоїс сперлася на Інгліша.

— Я дуже боялася, що Пен мертвий... — пожалілася дівчина. — Але він був такий нахабний.

— Ходімо! — перервав її Нік. — Ти поїдеш додому.

— Ні, зачекай, — вигукнула Лоїс, схопивши його за руку. — Це важливо, Ніку! Нам дещо потрібно забрати.

— Гаразд, зачекаємо, — Інгліш повернувся до Керра: — Зможеш затягнути у човен того бовдура? Він мені потрібен.

— Без проблем, — кивнув моряк.

Інгліш пішов за Лоїс.

— Дивись, що я знайшла, Ніку, — дівчина показала на шкіряний портфель. — Тут магнітофон. У ньому записи розмов Шермана. Напевно, Пен збирався шантажувати свого боса, тому ретельно записував усі його розмови. Ось послухай.

Вона відкрила портфель і натиснула вмикач. Почувся голос Шермана:

— Убивство — дивна штука. То — як лавина, що набирає обертів. Одне вбивство тягне за собою інше. Я б не потрапив у цю історію, якби той бовдур, Рой Інгліш, не спробував мене обдурити. Не треба було працювати з ним. Поки я не знав його, у мене був стабільний бізнес. І от тепер усе висить на волосині. Уяви тільки: чверть мільйона на рік! Думаєш, я віддам їх просто так? Роя Інгліша я вбив у пориві несамовитої люті. Простіше було знайти когось іншого на його місце, але я став сам не свій, дізнавшись, що Інгліш мене дурить, і застрелив його. І тут почалося...

Вони стояли та слухали, доки голос Шермана з магнітофона не сказав:

— Я зробив усе, щоб він дізнався про свою коханку і Гарі Вінса. Я не був упевнений, що він їх уб’є, тож вирішив допомогти...

Інгліш обійняв Лоїс і притис до грудей.

— Те що треба! — вигукнув він. — Тепер ми заженемо цього покидька на електричний стілець.

— Ходімо, Ніку, — дівчина вимкнула магнітофон. — Не можу дочекатися, коли ми віддамо ці записи поліції.

Інгліш узяв чемоданчик, повернувся і раптом здивовано застиг.

— Я не зачиняв дверей, а ти, Лоїс? — запитав він, схопившись за клямку. Кілька разів Інгліш смикнув двері й відступив назад. — Дивно... Ми зачинені.

— О, Ніку! — перелякано вигукнула Лоїс. — Ти ж не думаєш, що це Шерман?

— Звичайно, ні, — чоловік гримнув у двері. — Гей, Томе. Відчини двері, нас замкнули.

— Ніку! Прислухайся — здається, запустили двигун.

Інгліш приклав руку до стіни й відчув слабку вібрацію.

— Справді. Може, Керр вирішив пливти яхтою?

— Це не Керр, а Шерман, — вигукнула Лоїс у паніці, — я відчуваю.

Інгліш швидко підійшов до ілюмінатора і, виглянувши, встиг побачити моторний човен, що дрейфував на хвилях, віддаляючись від яхти.

— Канат, що утримував човен, обрізали, — він повернувся до Лоїс. — Думаю, ти маєш рацію, Шерман на борту.

Нік підійшов до дверей і ще раз смикнув за ручку.

Лоїс виглянула в ілюмінатор і побачила, як вода піниться вздовж борту яхти.

— Ми прямуємо у відкрите море. Що будемо робити, Ніку?

Інгліш оглядав двері.

— Чортові двері відчиняються досередини. Їх не вибити, але ми мусимо якось вибиратися звідси.

— Давай використаємо стіл як таран, — запропонувала дівчина.

— Це ідея. Спробуємо. Хапай із цього боку, а я з іншого.

Вони розвернули стіл і спробували вибити ним двері.

Після декількох ударів утворилася невелика тріщина.

— Ще раз, — гукнув Інгліш. — Працює!

Нарешті у дверях було вибито діру.

— Добре. Далі я сам.

Нік просунув в отвір руку і намацав ключ, що стирчав у замку. За мить двері відчинилися.

— Тепер слухай, Лоїс, залишися тут. А ще краще — заховайся у сусідній каюті й замкни двері. Магнітофон візьми із собою. Я піду гляну, що там сталося.

— Ніку, не йди, не залишай мене. Якщо з тобою щось трапиться...

— Не трапиться. Йди у каюту і чекай на мене, — він підняв магнітофон і виштовхнув дівчину у коридор. — Зі мною все буде добре.

Перш ніж Лоїс спробувала щось заперечити, Інгліш дав їй у руки магнітофон і рушив уздовж коридору до виходу на палубу.

Дівчина стояла в дверях каюти і переляканими очима дивилася йому вслід.

Нік тихенько піднявся сходами, прислухаючись до найменшого шуму, але все, що міг почути, — це гуркіт двигуна і важкі удари хвиль об борт яхти.

Він обережно виглянув на палубу. Тут було порожньо, як і на капітанському містку.

«Шерман, напевно, закріпив руль і десь причаївся», — подумав Інгліш.

Раптом якась тінь промайнула попереду, і Нік умить присів, аби не виділятися на фоні білої рубки.

— А, Інгліш, — почувся голос Шермана. — Я тебе бачу і в мене пістолет.

Інгліш вирішив, що Роджер занадто далеко, і зробив крок назад, аби той не зміг прицілитися.

— Я знав, що ти вскочиш у мою пастку, — продовжив Шерман. — А ця дурепа не вірила, що ти прийдеш по неї. Довелося пояснити, що у тебе в голові сидить герой із дешевого бойовичка.

— Тобі кінець, — обережно мовив Інгліш. — Усі охоронні катери узбережжя розшукують твою яхту.

— Брехня, — відповів Шерман. — От коли Керр отямиться та здійме тривогу, можливо, так і буде. Але за півгодини сам чорт не зможе знайти нас, обіцяю тобі.

— Не будь таким упевненим. Ти ж не думаєш утекти на цій посудині?

Роджер засміявся.

— Ще чого! Ми заховаємося. На дні моря, — він вийшов із тіні, тримаючи пістолет напоготові. — Ти, я і твоя дівчина, ми всі заховаємося на дні моря.

— Ну, те, що ти хотів би бачити нас на