Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Кривицький на мить стулив очі.

— Так, знаю.

— Ось і чудово. Там і побалакаємо.

— Добре… Тоді за двадцять хвилин.

— Але зауваж, — усміхнувся Швед, — там просто при вході висить портрет фюрера і нацистський прапор!

* * *

Гер Гільперт не повірив власному щастю: той учорашній гість знову завітав до його пиварні! І в такий ранковий час. Виринув і ступив на поріг просто з дощу. Згорнув парасолю, завбачливо струсивши її за дверима. Угледів схвильованого гера Гільперта й усміхнувся собі під носа.

— Доброго ранку, гере Гільперт!

— Доброго ранку, пане… — та знову не дочекався, що той представиться.

Гість послідував до свого вчорашнього місця, з якого добре проглядалася вулиця.

— Я… я учора не встиг вам подякувати, пане… — протягнув Гільперт.

— За що? — поцікавився гість.

— Завдяки вам… словом, якби не ви… не ваша порада почепити в залі портрет фюрера та прапор… Учора я мав чудовий виторг!

— Дурниці, гере Гільперт. Я тут ні до чого. То все ваша кмітливість, кухарська майстерність та уміння привабити клієнтів.

— Що пан бажає сьогодні? — поцікавився кельнер. — Може, легкого сидру з гарячими канапками? Чудова пропозиція, я вам скажу, в такий дощовий ранок… Баварська шинка, сир — усе дуже апетитно поєднується з пухкими гріночками домашнього хліба… І для вас — за рахунок закладу! — поспіхом додав Гільперт.

— Бренді і сидру з гарячими канапками. На двох. Я очікую свого друга. І він напевне змок до кісток під цим шаленим дощем.

— Бренді, сидру і гарячих канапок…. — ретельно записав собі у книжечку Гільперт. — Усього по дві порції.

— І я заплачу за обидва замовлення, гере Гільперт, — проказав Швед. — Не сперечайтеся, будь-ласка, інакше я буду змушений піти до іншої ресторації.

Гільперт тільки розвів руками.

— Як накажете, пане… Як накажете. Але у будь-якому разі знайте, я вдячний вам безмежно!

Тільки-но він зник на кухні, щоб приготувати замовлення, до «Зігфріда» увійшов геть змоклий Кривицький.

— У мене не так багато часу, Вальтере, — замість привітання проказав Швед. — Я замовив нам по кілішку бренді, яблучного сидру і гарячих канапок, зігрієшся з дощу.

Кривицький вдячно кивнув і, скинувши промоклий плащ, недбало кинув його на вільний стілець.

— Тут безпечно розмовляти?

— Я не помітив ніяких засобів прослуховування під чи на підвіконні або під столом, — усміхнувся Марко. — Люстри над нами немає, усе світло з вікна; стеля достатньо висока, стіни муровані з каменю, на столі, як бачиш, одна стільниця. До того ж я обрав цю пиварню навмання. Місце віддалене, сюди ходять німецькі військові, а не випадкові люди. Вчора, наприклад, було ціле товариство. Тож…

— Так, звісно, — зітхнув Кривицький, — то я перестраховуюся.

— А новини такі, — продовжив Швед, — мої готові прийняти тебе. Зустрітися з тобою. Найближчими днями… Але тобі необхідно терміново прибути до Лондона. Маєш надійні документи?

— Маю, — коротко відповів Кривицький. — Прибуду.

— Гарно. Родину доведеться поки залишити тут. Сподіваюся, твої у безпеці?

— Угу… Я казав тобі, мої прилаштовані.

— Чудово, — хитнув головою Марко, — треба усе провернути так, щоб у Лондоні ти якомога менше світився. Арнольд Дейч не дурень, та й своїх людей у нього вистачає… Я сам зустріну тебе на залізничному вокзалі. Для початку перебудеш на конспіративній квартирі якийсь час. Якщо все складеться і ви зійдетеся у домовленостях, контора потурбується про твоїх. Вивезуть до тебе. У Лондоні не монстри сидять.

— Добре. Дякую.

— Але, Вальтере, тобі відомі правила… — розвів руками Марко. — На ніщо ти отримаєш ніщо. Твоя інформація має бути справді цінною. Станом на сьогодні. І на завтра також.

— Я знаю, Марку, — тихо відповів Кривицький, — і повір, я дам усі свідчення, усе, що потрібно.

— Чудово. У такому разі ти можеш розраховувати на мою підтримку у Лондоні, — проказав Швед. — Головне, щоб усе склалося. І твоя сім’я буде у безпеці. Вір мені, Вальтере.

— Я вірю. Інакше б не звертався до тебе…

Гільперт приніс тим часом сидру, по кілішку бренді та гарячі канапки з шинкою і сиром.

— Вірю, — повторив Кривицький, коли кельнер пішов. — Ну, тоді… будьмо? Я добряче закоцюб.

Алкоголь гарячою хвилею розійшовся по крові.

— Ось! — Кривицький хухнув у кулак і сягнув рукою до кишені. Дістав звідти колоду карт.

— Хочеш зіграти у преферанс? — проказав Швед з іронією. — Чи ці карти варті якоїсь кращої гри?

— Кращої, — відповів Вальтер, — це обіцяна тобі перша частина інформації. Для початку. Вчора дістав зі сховку. Вісімнадцяте століття! Раритет! Ручна робота! — гмикнув він, обережно відкривши коробку і продемонструвавши Маркові першу-ліпшу карту. — Я ж казав тобі, що бути власником букіністичної крамнички не так вже й погано… У середині кожної карти — шифровки з інформацією, що безперечно зацікавлять твою контору. Прочитання — по старшості масті і цифрових значеннях карт. Ключ для дешифрування вклеєно у карту із джокером. Тут усе… про можливий початок воєнних дій, таємні перемовини Сталіна… усе, про що я тобі розповідав у Мемінгені.

— Вигадливо, — гмикнув Марко, — але ж це ще не все?

— Звісно, не все, — Кривицький простягнув Шведові коробку. — Ще більше інформації буде у Лондоні. Після того як я отримаю певні гарантії від твоїх. Але найцінніше, — Вальтер вказав пальцем на скроню, — найцінніше, Алексе, тут! Найцінніше тільки після того, як моя дружина і син будуть у безпеці.

— Не сумніваюся, так і станеться, — Швед заховав колоду собі до кишені. — Ну, ти не поспішай, поснідай. А я вже піду… Сьогодні може статися фінальний акт тієї мерзенної п’єси у Фюрербау… — додав він тихо.

Кривицький нахилив голову. Глянув з-під лоба на Марка.

— Зачекай… Зачекай, Шведе. Я маю тобі ще дещо сказати. Щоб ти остаточно повірив мені.

— Я ж сказав, що вірю.

— Власне, це навіть не задля того… — Кривицький замовк на мить, наче йому перейняло горло. Поглянув на Марка і продовжив знову: — Вважай, це моє покаяння перед тобою.

— Про що ти?

Вальтер глибоко вдихнув.

— Пам’ятаєш Стамбул?

— Так, звісно… Але, Вальтере, ми вже говорили про це. У Мемінгені. Зараз не слушний час. І не місце. Давай вже у Лондоні згадуватимемо про минуле…

— Ні, ні… — з притиском промовив Вальтер. — Я мушу тобі все розповісти. Зараз.

— Розповісти про що?

— Скажи, — почав Кривицький, — ваша дипломатична місія у Стамбулі… чи, правильніше сказати, ваша УНРівська резидентура… Олександр Адієсєвіч, Микола Мурський, Денис Хвиля, Микола й Катерина Забелло… Бачиш, я усіх їх пам’ятаю поіменно, — з гіркою іронією додав він. — Тебе особисто чи твоє УНРівське начальство ніколи не цікавило питання, чому вони померли якось дивно… майже один за одним?

Марко мовчки підвів важкий погляд на