Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Марко розсміявся.

— Я знав, що тебе розбудить її аромат, а далі ти, як хвостик, одразу за мною на балкон підеш.

Клацнув запальничкою, прикурив цигарку, обвів поглядом балконні двері, стіну і простір під ногами, шукаючи поглядом те, що бодай виглядом могло б нагадувати прослушку.

Вони розмовляли англійською ні про що. Просто звичайна бесіда чоловіка і дружини. Одразу, як заселилися, він оглянув вітальню, ванну кімнату, спальню, стики дверей, настільні лампи, бронзові статуетки, картини та навіть під ліжком подивився. Цілком імовірно, їх можуть прослуховувати. Абсолютно виправдана і зрозуміла практика! Сам би так робив.

У номері нічого підозрілого не виявив, однак попросив Елізабет у розмовах бути обережною. Якщо прослуховують, то нехай слухають, як вони кохаються.

Але цілком можливо, що Шелленберг не наважився кількома дротами та мікрофонами для прослуховування в готельних номерах нарватися на передчасний міжнародний скандал — це було б занадто навіть для найвідданішого фанатичного служаки. А Шелленберг таким точно не був, у всякому разі видаватися таким не хотів, хоча попри все ретельно виконував свою роботу.

До того ж для Мюнхена журналістів відбирали спеціально. А значить, Вальтер Шелленберг мав розуміти: кожного з них проінструктовано як належить власними спецслужбами та представниками влади.

Було б повною дурницею очікувати, що, приїхавши до Мюнхена та поселившись у наданих німецькою стороною готельних номерах, спеціально підібрані іноземні журналісти отак, з доброго дива, почнуть балакати зайве чи обговорювати таємну інформацію.

— Лізонько, — проказав Марко, цілуючи Елізабет у чоло, — я не знаю, як сьогодні складеться там усе… Хоч і розумію, ні до чого доброго воно не йде… Зранку у мене є деякі справи. Ми поснідаємо, а далі я мушу йти, щоб повернутися до прибуття Дітріха. Ти будь розумницею, дочекайся мене у номері, добре? Щоб я за тебе не хвилювався, гаразд?

— Навіщо ти мені це зараз кажеш? — поцікавилася Ліза.

— Ти зараз така… емоційна… емоційно вразлива… — невпевнено проказав він, пригортаючи її до себе. — Я б не хотів, аби щось засмутило тебе чи…

— Чи я сказала щось не те не тим людям?

— Ну, так.

— Це все через… через… — протягнула вона, відпивши кави. — Справді?

— Частково… — відповів він, вдивляючись у похмурий серпанок над будинками. — Просто хвилююся за тебе…

— Зі мною усе гаразд, — прошепотіла вона. — Вагітність — це не хвороба, любий. Чи тобі не сподобалось, що…

— Та усе мені сподобалось. Навіть дуже, — усміхнувся Марко. — Ти знаєш, чому я так кажу. Я дуже хочу цю дитину, Лізо. І я страшенно скучив за Маргаритою.

— І я теж… — зітхнула вона, — але не згадую про неї, щоб не додавати тобі зайвих думок. А ти кажеш, я емоційно вразлива!

— Учора він так і не з’явився… — раптом замислено проказав Швед. — Хоча з’явитися учора в нього було небагато варіантів… Лізо, якщо раптом… ну, раптом за моєї відсутності з’явиться Вальтер, — Марко виразно подивився на Елізабет, натякаючи, що мова йде зовсім не про Шелленберга, — ні в які розмови з ним не вступай. Взагалі. Власне, тому я і кажу, щоб ти не вешталася магазинами, а дочекалася мене у номері. Він зараз не у найкращому стані. За ним можуть іти по слідах. У нього зараз в думках одне. І його мало цікавить, кого він може при цьому підставити. Сам же сказав, що головне — знайти того, хто оцінить його… «товар» і допоможе врятуватися.

— Добре, — смиренно проказала Елізабет, — я буду у номері. Буду читати і чекати на тебе.

— Розумниця! — усміхнувся Марко, знову цмокаючи її у чоло. — Ти бачиш, я через цей Мюнхен навіть курити почав! Тьху, гидота! — тицьнув недопалок у вологу попільницю. — А тепер біжи, одягайся, спустимось поснідати, Лізонько. Часу не так вже й багато…

* * *

Часу і справді було не так багато, враховуючи дорогу до телеграфу й назад. До того ж Дітріх фон Глофф, проштрафившись перед Шелленбергом учора, міг завбачливо прибути сьогодні раніше.

Марко вийшов із готелю одразу після сніданку. Розгорнув парасолю, підняв комір пальта, насунув капелюха на очі, бо ранкова осіння мряка, поки вони з Елізабет снідали у ресторації, перейшла у справжній дощ. На годиннику було по восьмій.

Жахлива погода! Та для Шведа вона була цілком підходяща і навіть пожиточна: Марко легко загубився серед інших перехожих і їхніх парасоль, наче у воду пірнув.

Вже біля самого телеграфу роззирнувся. Простір перед будівлею заливало дощем. Минув військових, які про щось своє гомоніли у вестибюлі.

— Доброго ранку! Для Макміллана є щось до запитання? — нахилився він і зазирнув у віконечко.

У віконечку з’явилося обличчя гладенько зачесаного чоловіка в окулярах.

— Прошу, повторіть ваше ім’я та прізвище?

— Алекс Макміллан, — проказав Марко знову.

— Макміллан… — повторив службовець за склом, перебираючи купку телеграм та аркушів із повідомленнями, — Макміллан… Так, ось, із Лондона. Розпишіться, гере Макміллан, і отримайте.

Марко розгорнув аркуш телеграми вже на вулиці.

«Я готова обговорити усе вдома. Не зволікайте!» Меган Форсайт.

Ну що ж… Контора дала добро. І, схоже, Корнуелл був готовий до розмови з Кривицьким. У Лондоні.

Правда, не сказав, у який спосіб він, Марко, має доправити Кривицького до того Лондона. Не у своєму ж авто, свідомо наражаючи на небезпеку Елізабет. Корнуеллу добре відомо, що він до Мюнхена поїхав не сам. Залишалося сподіватися, що у самого Кривицького були якісь притомні варіанти та хороші документи.

— У пана знайдеться цигарка? Мої геть промокли! Марко підвів погляд. Просто перед ним власною персоною стояв… Гінзбург. Вальтер Кривицький.

— Кидайте палити, це шкідливо! — відповів Швед, наче то був зарання обумовлений відгук на пароль. — Нарешті ти з’явився… — додав тихо, дістаючи з кишені цигарки. Пачка «Імперіуму», подарована Шелленбергом учора, згодилася сьогодні.

Елізабет попросила викинути ту пачку… Ану, як у цигарках ціанід чи ще яка холера. Але Швед тільки усміхнувся. Навряд чи Шелленберг візьметься труїти британського журналіста у перший же день знайомства.

— Я сподівався, що вранці зможу з тобою перетнутись. Вчора було не підібратися, ти весь ранок у Фюрербау, а до готелю зайти я так і не наважився. Занадто ризиковано, — скоромовкою проказав Кривицький.

— Ти слідкував за мною?

— Дуже віддаля. Біля готелю вранці. А потім по обіді бачив, як ти з дружиною від’їжджали кудись. Із тим німаком.

— Ясно.

— Ну що, є новини? — поцікавився Кривицький, стишивши голос і прикурюючи запропоновану Марком цигарку.

— Є. Але не тут. Чекатиму тебе за хвилин двадцять у «Зігфріді». Знаєш