Читати книгу - "Лялька, або Бухгалтер на вимогу, Анна Пахомова"

35

Віолетта

- Чекай! – окрик Артура змусив мене перестати метушитись в пошуках свого одягу, і завмерти. – Я не з того боку почав. Думав ти практичніша. Давай так – по-перше, я перепрошу за свою поведінку і те що не вірив тобі…

- Знаєш що? – мене аж вибісило від формальності його вибачень. Тобто він не вважав себе неправим. Але так як я така вже вразлива персона, то можна і перепросити. Щоб я стала податливішою?! – Засунь свої вибачення собі в дупу!

Ох мене аж всю пересмикнуло від того, що я щойно сказала. Це справді я? У Журби округлились від здивування очі – такого він від мене не очікував.

- Віолетто, - наступної миті в очах замість здивування заклубилась темрява, і я вже не на жарт злякалась власної зухвалості.

Але образа додавала мені сил і я не опустила очі, витримуючи тяжкий Артурів погляд.

- Тобі ж краще прийняти мою пропозицію, - продовжив вже спокійніше Артур.

- Не бажаю бути лялькою у ваших іграх, - категорично заявила я.

Спочатку один вирішив що я буду цілувати ноги його дружинам, потім інший вважає, що матиму за щастя стати його дружиною. Це занадто.

Я просто втекла в душ. Не слухаючи більше Артурових пропозицій і виправдань.

До мами я їхати боялась. Там мене не чекало нічого хорошого. Але і йти на повідку у Журби теж не хотілось.

Під струменями води я ковтала сльози. Зробили з мене маріонетку, перетворили моє життя на суцільну ганьбу… Всі вони – однакові. І всі однаково винні. Що я поганого зробила в цім житті, що маю терпіти такі знущання над собою?

- Послухай, - заговорив Артур, як тільки вода перестала шуміти і я змогла його почути. – Нам же добре вдвох. Не кажи, що ти не отримала задоволення сьогодні. А зараз я пропоную позбавити тебе від всіх твоїх проблем разом.

- Я хочу вийти за того, кого люблю! – відчиняючи двері просичала змією Журбі в обличчя. Може нарешті до нього дійде. – Хочу відчувати тебе коханою. Хочу кохати людину з якою буду просинатись ранком. Колись я думала, що це можеш бути ти. Та я помилилась.

Він не дав мені продовжувати, просто висмикнувши з моїх рук рушника. Притис моє голе тіло до стіни в коридорі, позбавляючи можливості ворушитись і навіть дихати. Я забилась як спіймана в тенета комаха, намагаючись його посунути. Але всі мої зусилля були марними.

Артур перехопив пальцями моє підборіддя і поцілував.

Я здулась. Увесь запал пропав, варто було його спокусливому язику проникнути в мій рот. З середини мене розпирало емоціями, та тіло зраджувало, вкотре піддаючись Артуровому впливу. В животі знову зароджувало полум’я. Ненависне. Всепожираюче.

Не знаю до чого б нас довела ця суперечка і поцілунки, та в двері наполегливо подзвонили, і я опинилась на свободі.

Підхопила з підлоги рушник, кутаючись в ньому.

Артур же пішов відчиняти гостю.

- Вітаю, -  в коридорі раптом стало тісно від веселки, що туди увірвалась. Артурова мати була як завжди яскравою. В руках у неї було кілька пакетів. – А що тут у вас?

- Ти вчасно, - пробурчав Журба матері, забираючи пакети. І протягнув їх мені: - Це одяг, мама зголосилась допомогти.

- Дякую, - я забрала речі і з полегшенням сховалась знову у ванній. На диво Ліна Георгіївна привезла мені дуже простий одяг.

Я з радістю натягнула на себе широкі сірі штани з м’якої бавовни і шифонову блузку з квітковим принтом. Одяг не заковував рухи, при цім був дуже зручним, але не вульгарним чи яскравим. І якимось чином підкреслював і мою фігуру і тендітність.

Закінчивши одягатись і закрутивши волосся вузлом на потилиці я знову вийшла до сімейства Журби.

- В іншому пакет і піца, - сповістила пані Ліна. – Думаю варто поснідати.

- Я можу приготувати яєчню,  - мені було незручно, що вони замовили їжу. Вдома ми ніколи такого собі не дозволяли.

- Так. Віолетта чудово готує, - відпустив мені комплімент Артур. Явно підлещувався.

- Рада, що ви встигли це з’ясувати, - Ліна Георгіївна опустилась на табурет. – Чим ще порадуєте?

- Я хотів б одружитись на Віолетті, - зізнався Артур.

- А ти, дівчинко?

-  Я проти.

- Правильно, - Ліна Георгіївна кивнула, посміхнувшись мені. – Він тобі в коханні зізнався? Зірку з неба дістав? Ні.

- Мам, не забивай Віолі голову дурницями! – рикнув незадоволено Артур. – Одруження вирішить купу наших проблем.

- Ох уже ці чоловіки, - Ліна зітхнула. І прийняла від сина чашку з чаєм. – Тягнуть як ті неандертальці здобич  в свою печеру, і вважають що жінці цього достатньо. Артуре, жінки зроблені з іншого тіста! Якщо ти хочеш щоб Віолетта ощасливила тебе і стала твоєю дружиною, то маєш переконати її в тому.

- Ма не перебільшуй! Ні про яке щастя і мова не йде! – Артур при двинув мені чашку з кавою і тарілку з шматком піци. Але був дуже злим.

- Тим більше не мороч дівчині голову, якщо не готовий визнавати свої почуття! – відрубала Ліна Георгіївна, і подивилась на мене. – А чого б хотіла ти?

- Спокою, - чесно зізналась я.

- Тебе відвези додому?

- Там їй небезпечно! – втрутився в розмову Журба.

- Я не в тебе питаю, - відрізала Артурова мати.

- Я справді боюсь туди повертатись, - зізналась я. 

- От бачиш?! Ти маєш жити у мене! – впевнено заявив Артур.

- Або Віолочка може пожити у мене, - вагомо промовила Ліна Георгіївна. – Уяви собі – вся майстерня  в твоєму розпорядженні. У нас не буде ні журналістів, ні нав’язливих чоловіків. Аж поки ти сама цього не захочеш.

Я завмерла на мить обдумуючи пропозицію. Але вже розуміла, що маю погоджуватись. Поки не з’ясую стосунки з мамою, поки не розберусь в собі – пропозиція Ліни Георгіївни ідеальний варіант. Тільки…

- Я б не хотіла вас обтяжувати.

- Ну що ти! – жінка розплилась в посмішці. – У мене свій інтерес. Я все ще хочу отримати твої мережива для колекції. І вже повір я подбаю, щоб один печерний чоловік не смів до тебе наближатись поки ти працюєш.