Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

— Твій лате.

За думками я не помічаю, як у палату входить Богдан і простягає мені напій. Я беру стаканчик із його рук, підношу носик до рота й надпиваю ковток. Гарячий напій трохи обпікає і приводить до тями. Я відвертаюсь від Роми, протвережую себе й душу материнські почуття, які раптово прокинулися.

— Незабаром буде обхід, — повідомляє Богдан. — Медсестра ось-ось має прийти, укол зроблять і дадуть інші ліки.

Я киваю. Потрібно, напевно, сказати, що мені час. Запитати, коли приїде мама Роми, щоб не перетнутися з нею. Якби я була на її місці, мені б не хотілося, щоб моєю дитиною займалася стороння жінка. Тим паче та, яку вибрав колишній чоловік.

— Я можу попросити тебе про послугу? — запитує Богдан.

— Звісно.

— Зможеш залишитися сьогодні тут із Ромою? Мені потрібно залагодити кілька питань. Зам телефонував, у них там проблеми й без моєї присутності ніяк.

Купа слів застряють десь у горлі. Чому я? Де його матір? Що мені робити, якщо вона приїде сюди?

— Анжеліка досі не виходить на зв’язок. Мої люди поки нічого не з’ясували, але я чекаю на інформацію. Сусідка дзвонила — вона досі не повернулася, хоча зазвичай у цей час уже вдома.

— Ти думаєш, з нею щось сталося?

Навіть думати не хочу, що Рома може залишитися без матері. У нього, звісно, є батько, але ж…

— Ні, не думаю. Вважаю, що вона вкрай охрініла, — роздратовано вимовляє Богдан, але миттю опановує себе. — Якщо ти не зможеш, я зрозумію. З агентством уже зв’язався, вони готові надіслати няню.

— Не треба, — поспішно відповідаю. — Я побуду тут, звісно.

Це внутрішнє відчуття тріумфу не передати й ні з чим не порівняти. Богдан дякує мені й відходить зателефонувати, я ж швидко пишу своїй помічниці, що сьогодні на роботу не приїду. Прошу її мене підмінити й проконтролювати дівчат, хоча ті чудово виконують свої обов’язки. Думки про те, що все ось це неправильно й потім мені буде складно, придушую.

Я просто побуду із сином людини, яку люблю.

Від власних думок широко прочиняю очі й дивлюся через вікно на людей, які снують внизу.

Люблю.

Так просто собі в цьому зізнаюся. Подумки, сама собі й поки не вголос. Сказати це Богдану страшно. Боюся відлякати його своїми одкровеннями, так же мало часу минуло. Та й не час поки зізнаватися. І він, і я в стані стресу. Раптом він вирішить, що я це на емоціях? Я й сама не вірю, що це не так. Не можу визначитися, просто розумію, що хочу бути поруч із його сином. І не тому, що так і не змогла народити свого. Раніше я такого дикого бажання не відчувала стосовно інших хлопців, а тут… неконтрольований материнський інстинкт.