Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Невинно кліпає блакитними очатами. Удає, що нічого не розуміє, але насправді все тямить. І спеціально це робить? Хоче позлити?

Їй це вдається на дванадцять балів! Негідниця мала!

- Що я не так зробила? – має ще нахабність запитувати.

- А ти не знаєш? - гримаю. - Повторити?

- Ти сказав ходити за тобою та робити розумний вираз обличчя.

- Вірно кажеш, а далі, що було?

Ада замовкає. Відводить погляд у сторону. Невже доходить до її світлої голівки?

- Я не люблю коли мені не відповідають!

- Тільки не кажи, що ти зараз будеш кричати за те, що до мене підійшов той чоловік та заговорив?

- Ти не мала з ним патякати, - суворо кидаю у неї.

- Але я ж не могла мовчати, мов риба? - обурюється дівчина.

- А ти розумієш, що могла бовкнути щось не те та все…

- Що все? - боязко питає.

- Мені непотрібна зіпсована репутація. Ще не вистачає, аби всякі жовті помийки вигадували, що в мене роман. А тим паче з дівчиськом! Думаєш, чого я тобі не давав слова сказати?

Пронизую її поглядом, а вона опускає голову.

- До того я бачив, як ти йому усміхалася. Та взагалі дивуюся, що ти з такою вітряністю до недавнього часу залишалася незайманою! То якийсь Петя, а тут вже тому придурку…

- Я не вітряна! - ледь не викрикує. - Я тобі пояснювала, хто такий Петя. А отой сивий чоловік… Ти чув, що люди мають бути приязними, а не одразу наставляти роги!

Беру її за лікоть та шиплю скрізь зуби:

- Мені плювати на приязність. Ти маєш робити все, що я тобі сказав, а не показувати свій характер. А зараз зачини свого гарненького ротика та молися, щоб мене попустило, коли дійдемо до спальні.

Ада відвертається та висмикує руку. Така дія дратує, але нехай. Відчиняю вікно та кажу водію.

- Вези.

Усю дорогу мовчимо. Сидимо в протилежних сторонах. Чую, що плаче. Жіноча хитрість - хоче цим у мене викликати жалість, але не вийде. Мені не двадцять, щоб легко мною маніпулювати.

Вона має слухатися, а не робити так, як хоче. Повертаюся до неї. Але попри збиткування подобається та хочеться нею володіти. Дивлюся на неї та бажання тільки одне - так відтрахати, щоб стояти не могла, а може й покірнішою стане.

А якщо не стане, то натягну паранджу на неї, і таку, щоб навіть ці великі очі не було видно, якими вміє зваблювати.

Нарешті Григорій приводить до будинку. Я його відправляю, і йдемо з Адою до квартири.

І корчить же зі себе ображенку. Навіть у мою сторону не дивиться, а у ліфті забивається у кут. Яка ж вона… Але нема чого іншим чоловікам усміхатися.

Привітність. Коли вперше мене побачила, то такий зробила вираз обличчя, що тою емоцією навіть не пахло. А перед тим козлом, то квіткою розцвіла. Зараз цій квітці буде непереливки.

Заходимо до квартири. Скидаємо верхній одяг та взуття. Мабуть, треба чогось випити міцного та заспокоїти нерви, бо зараз все дратує. Тому йду на кухню, але вона зупиняє словами:

- Ти ревнивий егоїст із завищеним відчуттям власності!

Обертаюся до неї. Ада стоїть у дверях та шморгає носом. Макіяж злегка зіпсований.

- Я знаю, - байдуже відповідаю. - Ти нічого нового мені не сказала.

- Це ненормально бути таким! Інколи варто довіряти, а не одразу вигадувати собі нісенітниці!

- Якщо ти ображаєшся на те, що я назвав тебе вітряною, то вибач, - відкриваю холодильник.

- Мені твої вибачення до одного місця! - різко відповідає. - Пройде два дні, та ти знову назвеш мене такою! І знайдеш для цього причину - фотку комусь уподобала з усмішкою. Все! Зрада! Повія!

- Не перегинай палицю, - ставлю пляшку на стіл. - Ти робиш із мене монстра, а я не такий страшний… Ну звісно якщо не злити.

- А ти робиш із мене повію!

- Я вибачився.

- Та пішов ти! - взагалі каже неочікувані слова та зникає з очей, а далі чую гупання дверима.

- Адо, якого чорта! - виводить зі себе та виходжу в коридор. Одразу розумію, що дівчина у ванній.

Смикаю за ручку. Двері зачинені.

- Негайно вийди! - кричу їй.

- Відчепися!

- Я зараз виламаю двері!

- Ламай!

От мала стервочка! Нерви псує!

- Бігом відчиняй! – волаю.

- Йди далеко!

- Адо, ти зовсім втратила страх?

- Не чіпай мене!

Я зараз дійсно вирву той чортовий замок! Хапаюся за нього та застигаю.
Ні. Це погіршить ситуацію. Треба остигнути.

- Адо, негайно відчини, - намагаюся говорити спокійно.

- Я не хочу тебе чути! - лунає її голос, і притуляюся до дверей - плаче. - Не погіршуй ситуацію… Виходь, та ми спокійно поговоримо.