Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

уваги на усмішки і голосні вигуки. Цікаво, а в Басі є балет, про який вона мріяла? До Лук’янівського тюремного замку кілька кварталів. От тільки чи дозволять їй побачитися з Барбарою Злотик? Якби вона прийшла сюди з Тарасом Адамовичем чи хоча б з Менчицем – можна було б на це сподіватися. Однак поговорити з Басею Міра хотіла віч-на-віч. А найголовніше – не хотіла чути поблажливі слова на зразок «Міро, Барбара Злотик не має стосунку до справи вашої сестри, ви лише змарнуєте час».

Нехай. Але хіба вона не змарнувала купу часу, коли слухала розповіді Менчиця про відбитки пальців чи друкувала протоколи зі свідченнями усіляких художників та балерин? Хіба вони хоч трішечки наблизились до відповіді на запитання, куди зникла її сестра? Відганяла відчай спогадами. Намагалась не думати про те, що з часу зникнення Віри минуло два місяці. Коли саме Аріадна зрозуміла, що Федра покинула її? Майже відразу. Щойно прокинулась.

У місті сьогодні імператор – Тарас Адамович читав уголос газетні заголовки, а вона слухала, але ніби не чула. Це пояснює, чому на вулицях так багато людей. Можливо, імператор відвідає оперний театр. Хто танцюватиме для нього, якщо Віра зникла, а Барбара Злотик у в’язниці?

Броніслава Ніжинська говорила, що в Києві не так багато хороших балерин. Барбара колись саркастично завважувала, що мовляв Віра – друга Кшесинська. Однак Віра ніколи не мріяла про балети, в яких танцювала фаворитка імператора. Для Матильди Кшесинської колись написали балет «Пробудження Флори», в якому вона мала провідну партію на честь одруження великої княгині Ксенії Олександрівни та великого князя Олександра Михайловича. У цьому балеті Гебу танцювала Броніслава Ніжинська. Віра не хотіла танцювати ні Флору, ні Гебу, однак у шостій сцені на весілля Флори, богині квітів, і Зефіра, бога легкого вітру, вривається колісниця Вакха з Аріадною у супроводі менад і сильван. Віра мріяла про колісниці на сцені оперного.

Яків Менчиць, відповідаючи на її запитання, розповів усе, що знав про Лук’янівський тюремний замок. Міра й сама не розуміла, навіщо розпитує його. Невже тому, що він сказав, мовляв Басю Злотик перевели на Лук’янівку? Слідчий розповів, що в’язниця зазвичай перевантажена ще й тому, що багатьох у її стінах тримають як ув’язнених на час слідства.

– А на скількох людей розрахований замок? – запитала Міра.

– На пів тисячі приблизно. Але зараз там мало не дві тисячі в’язнів.

– І жінки?

– Є жіночий корпус.

Лук’янівську в’язницю вона бачила на одній з листівок Тараса Адамовича. З підписом «Привіт з Києва», зробленим від руки.

– Хіба це не дивно? – сказала тоді колишньому слідчому. – Це ж в’язниця.

– Вітання з Києва можуть бути різними, – усміхнувся Тарас Адамович. – Хтось вітається листівками з зображеннями театрів, хтось – такими.

Ще кілька кварталів залишилися позаду. Якісь люди голосно розмовляли, двірників і городових на вулицях було більше, ніж зазвичай, хоч навряд чи імператор їхав би сюди. Зупинилась біля муру, торкнула рукою капелюшок. Глибоко вдихнула.

Серце билося, певно, голосніше, ніж її слова, які вона намагалась ретельно добирати, пояснюючи, чого прийшла до в’язниці. Насмішкуватий караульний здивовано блимав на неї світлими байдужими очима, хитав головою. Щось говорив про те, що не має наказу і нікого не пускають сьогодні до ув’язнених, навіть таких кралечок. Та й навіщо їй ця зустріч? Він уважно вдивлявся в її обличчя, отже питання було не риторичним. Міра стомлено окинула поглядом мури, намагаючись вгадати, де саме розташувався жіночий корпус. Там золотоволоса Бася, як принцеса у вежі. Вона може знати, де шукати її сестру, але не скаже. А проникнути до неї можна, хіба здолавши оцього світлоокого насмішкуватого дракона. Але ж Міра – не лицар. У неї немає при собі зброї переконливих аргументів. Цікаво, як Тарасу Адамовичу вдається проникати за мури, що зводять між ним і собою всі свідки, яких йому вдалося опитати? Навіщо вона прийшла сюди сама?

Поруч зі світлооким виринула ще одна постать. Високий смаглявий чоловік у формі безцеремонно роздивлявся її. Врешті запитав:

– К Барбаре Злотик? Вы родственница?

– Сестра.

Відверта брехня чомусь не обпалила їй губи. Цікаво, чи багато свідків брехало їм, коли вони розпитували про Віру.

– Тут её нет. Утром перевели куда-то. Приехал следователь с документами и забрал.

– Як… як він виглядав? – звістка ошелешила її, чомусь відразу подумалось про Менчиця.

Невже з’явилась нова інформація у справі? Вони зможуть продовжити розслідування? Можливо, Тарас Адамович, уже знає, де Віра. Придушила бажання зірватися з місця, бігти в напрямку Олегівської, ігноруючи трамваї. Туди, в спокій яблуневого саду, де колишній слідчий розповість їй, що все гаразд. Туди, де аромат чаю відгороджує від тривог.

Від в’язниці йшла у тривожному настрої. Сама не розуміла, чому пришвидшує ходу, майже біжить. Лук’янівка нависала схилами над Подолом, однак Віра не була певна, куди поспішає. До будинку колишнього слідчого? Але ж він, мабуть, рушив до розшукової частини поліції – Барбару Злотик, напевне, повернули туди. Про що вони могли дізнатися? Арештували Міхала Досковського чи ні? Стукотіла каблучками, притримувала поділ сукні, згадувала слова жандарма біля в’язниці, подумки повторюючи своє запитання:

– Як він виглядав?

Як він виглядав? Напевне, молодий, трохи невпевнений у собі у сірому костюмі – Менчиць не часто носив форму. Трохи незграбний, однак з акуратною текою документів. Не відразу почула, що чоловік у формі сказав їй біля в’язниці. А коли почула, безпорадно закліпала очима, не розуміючи, чого тремтить. Від холоду?

– В штатском. Франт франтом.

Він говорив щось ще. Здається, щось про цигарки, які згадував, прицмокуючи язиком. Дорогі. Він таких і не бачив.

Міра йшла від в’язниці і тривога розросталась, починаючи перехоплювати подих. Хотілося зупинитися, впасти на будь-яку лавку, тримати голову руками, аби вона не розірвалась від сотень думок. Але потрібно було йти. Туди, до центру, де шаленів натовп, зустрічаючи імператора. Туди, до центру, де вона могла отримати відповіді на запитання. Де вона боялась отримати відповіді на запитання. Бо жоден жандарм не назвав би Якова Менчиця франтом, хай би він убрався у найдорожчий костюм і хизувався б найкращими цигарками. Менчиць узагалі не палив. Отже, Барбару Злотик з Лук’янівського тюремного замку забрав не Яків Менчиць. Тоді хто?

У саду Тараса Адамовича тихо, однак незатишно. Господар не вдома – його відсутність відчувається в повітрі, що не сповнене ароматами з кухні. Не риплять двері, пропускаючи його з тацею до столу на веранді. Не чути неголосних розмов гостей за столом,