Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Дійшовши до пригоди з видіннями, історик вважає себе зобов’язаним засумніватися в її правдивості, показуючи цим свою малу віру, і навіть наважується припустити, що, коли надійшла смертна година, Дон Кіхот її «зрікся й ознаймив, що це його власний вимисел, йому-бо здавалося, що вона у дусі пригод, вичитаних у романах, і цілком з ними перегукується». О боягузливий історику, якої малої ваги ти надаєш видінням!

Мабуть, ти не читав, а якщо читав, — бо вона була опублікована за двадцять років до того, як ти опублікував історію Дон Кіхота, — то добре не осмислив книгу «Житіє блаженного отця Ігнатія де Лойоли», що її написав отець Педро де Ріваденейра, який у VII розділі книги І розповідає нам про видіння мандрівного рицаря Христа і про те, як «той на власні очі побачив, у який спосіб Бог створив світ», і бачив також «священну людську подобу нашого Спасителя Ісуса Христа, і кілька разів бачив Пресвяту Діву та інші чудесні видіння, і Диявол являвся йому багато разів, не лише в Манресі та на дорогах, а й у Парижі та в Римі; але його фізіономія та його вигляд… були такими мерзенними і бридкими, що святий отець не став навіть на нього дивитись і легко відігнав його геть патерицею, яку тримав у руці».

Про тих, котрі заперечують такі видіння і називають їх неможливими, ми скажемо те саме, що сказав найблагочестивіший отець Ріваденейра, а він сказав, що «це, як правило, люди, які не знають, не розуміють, ні навіть нічого не чули про те, що таке дух, духовна втіха, духовні плоди… І вони не думають про те, що можна зовсім інакше бавити свій час, утішатися й розважатися, і тому вони вночі й удень, на морі й на землі докладають усіх зусиль і застосовують усе своє вміння для того, щоб задовольняти свої апетити й пожадання своєї чуттєвості. І тому не варто на них зважати». Надзвичайно розумні й розважливі слова, які, певно, знав і читав Дон Кіхот, бо інакше він не відповів би Санчо: «Я знаю тебе, Санчо, як свої п’ять пальців, а тому не зважаю на твої слова».

Надзвичайно доречно наводить тут отець Ріваденейра слова апостола (Перше послання до Коринтян, розд. II) про те, що «людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа…, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно», і добрий отець утішає себе тим, що існують також «християни й люди розважливі та обізнані з історією та з житіями святих», люди, які розуміють, що хоч до видінь «треба ставитися з великою обережністю, бо вони можуть заводити в оману й часто заводять», проте це не означає, що їм зовсім не можна вірити. Було б добре, якби мій читач ознайомився з усіма тими аргументами, які наводить благочестивий отець історик Іньїґо де Лойоли, щоби переконати нас у правдивості видінь свого персонажа, бо той, хто звершив такі великі діяння, поза всяким сумнівом, міг бачити те, що він бачив, і «ми просто не можемо йому не вірити й не розуміти, що весь блиск і вся осяйна переконливість його праць походять від того божественного осяяння і тих божественних видінь». Тож як ми можемо стверджувати, що Дон Кіхот не бачив того, що він бачив у печері Монтесіноса, адже наш кабальєро був неспроможний брехати, і як можна не вірити чоловікові, який відважно бився з вітряками та з янгуасцями, переміг своїх насмішників у суперечці за шолом, здолав у двобої Рицаря Свічад і посоромив лева? Той, хто здійснив ці та інші, не менш дивовижні, подвиги, безперечно, міг бачити в печері Монтесіноса все те, що йому там бачилося. А якщо він усе це бачив, у чому ми не маємо найменших підстав сумніватися, то що ми скажемо про реальність його видінь? Якщо життя — сон, то чому ми з такою впертістю не погоджуємося з тим, що сон — це життя? А все, що є життям, — правда. Хіба те, що ми називаємо реальністю, є чимось більшим, аніж ілюзією, яка спонукає нас трудитися і творити? Практичний ефект — єдине підтвердження істинності будь-якого видіння.

Розділ XXV

Де заходить пригода з ослячим ревом і цікава приключка з вертепником, а ще наводяться вікопомні віщування мавпи-вгадниці

Звідти вони продовжили свою подорож, і Дон Кі-хот запалився бажанням довідатися, куди й навіщо перевозив зброю чоловік, який їх випередив, а що той відмовився розповідати про це доти, поки не дасть корму своєму мулові, то Дон Кіхот зохотився йому допомагати: просіяти ячмінь та вичистити ясла, й цим подавши дивовижний приклад смирення. І то була, безперечно, одна з найцікавіших пригод нашого кабальєро, коли він просіяв ячмінь і вичистив ясла лише з тією метою, як на перший погляд здавалося, щоб якнайшвидше вислухати цікаву розповідь, розповідь про двох рехідорів[80], що ревіли ослячим ревом.

А що досить важко повірити, нібито Дон Кіхот присилував себе виконати роботу, яка так не відповідала його професії мандрівного рицаря, лише задля того, щоби почути цікаву розповідь, то ми змушені припустити: він зробив це для того, щоби випробувати своє смирення, і то випробувати його з усією скромністю, і знайшов, отже, привід, аби уникнути гордині смиренного. Він не хизувався своїм смиренням, а спокійно й розважливо, як людина, що робить найприроднішу й найповсякденнішу справу у світі, не надаючи якоїсь особливої ваги своїм діям, виконував свою роботу тими самими руками, які проколювали списом крила вітряків, визволяли каторжників, перемагали біскайця та Рицаря Свічад і чекали без тремтіння нападу лева; і цими ж таки руками він просіяв ячмінь і вичистив ясла, пояснивши свій учинок такими простими й розважливими словами: «Якщо об цім стало, то я вам підсоблю».

У цьому випадку він повівся ще з більшою невимушеністю та простотою, аніж Іньїґо де Лойола, бо, заступивши на посаду магістра ордену єзуїтів, той «пішов на кухню і багато днів працював там простим кухарем та виконував іншу чорну роботу по господарству», бо Іньїґо де Лойола робив це з наміром подати добрий приклад своїм послідовникам, аби пробудити в них потяг до смирення та скромності», — так пише отець Ріваденейра (книга III, розділ II), — а Дон Кіхот не мав навіть наміру когось повчати, а просто просіяв ячмінь і почистив ясла, так, ніби все своє життя тільки те й робив, так, як ото