Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Розділи XVIII, XIX, XX, XXI, XXII і XXIII

Про те, що спіткалось Дон Кіхотові в замку, чи то будинку Рицаря Зеленої Киреї, про пригоду закоханого вівчаря, про весілля Камача-багатія, а в двох останніх розділах оповідається про велику пригоду в печері Монтесіноса, в самім серці Ламанчі, та про дивовижні речі, які смертельно стомлений Дон Кіхот нібито в ній бачив

Вони прибули в дім дона Дієґо, і там Дон Кіхот познайомився з сином господаря доном Лоренсо й, почувши від нього, що він не вірить в існування мандрівних рицарів, не намагався відразу спростувати його хибний погляд, а тільки сказав, що молитиме Бога, аби Він вивів його з того заблуду й дав йому врозуміти, «які корисні й потрібні світові були мандровані рицарі давнього часу і як би вони знадобились у теперішності, якби тільки водились». О мій бідолашний кабальєро, якої ж прикрості ти зазнав через зачарування твоєї Дульсінеї!

Після цього Дон Кіхот із Санчо побували на весіллі Камачо, про яке немає нічого особливого розповісти, а потім Дон Кіхот вирушив до печери Монтесіноса, розташованої в самому серці Ламанчі.

Перш ніж опуститися в неї, він «помолився стиха до неба, просячи в Господа помочі й успіху в цій очевидно небезпечній і надзвичайній пригоді, а потім вирік голосно: “О володарко всіх моїх починів і спонук, найясніша й незрівнянна Дульсінеє Тобоська! Якщо змога, щоб у вуха твої внесено просьби і благання твого щасливого зітхальника, небуденною твоєю вродою заклинаю, вислухай мене. Ні про що інше, як тільки про допомогу й заступництво твоє благаю в нинішній, такій великій потребизні!”» Зверніть увагу на те, що перед тим, як опуститися в таємничу чорну глибінь печери, Дон Кіхот звертається спершу до Бога, а потім до Дульсінеї; до Бога він звертається тихим голосом, а до Дульсінеї — гучним. Атож, насамперед він розмовляє з Богом, але розмовляє з Ним наодинці, й, розмовляючи з Богом, ми не маємо потреби кричати гучно, щоби Він нас почув, бо Він чує навіть нечутне тремтіння нашої мовчанки; але Дульсінею треба кликати гучним голосом, роздимаючи груди, щоби заглушити голоси всіх інших людей.

Отож Дон Кіхот звернувся до Дульсінеї і так говорив далі: «Збираюся спуститися, заглибитися, кинутися в отверзнуту переді мною отхлань з єдиною метою: хай знає світ, що при твоєму сприянні нема на цій землі такого високого чину, якого я б не взяв на себе і не звершив». Кохайте Дульсінею, і ніщо вас не зупинить, ніщо не вчинить вам опір. А безодня, вона зовсім поруч — у нього всередині!

«На сім слові приступив він до провалля й побачив, що продертися до печерного устя можна лише з допомогою рук і меча, тож добув меча й ну трощити й сікти вибуялі над спуском чагарі; на той сик і тріскіт повилітало з печери безліченна безліч здоровецького круків'я й гайвороння, шугало такою хмарою і такою навалою, що, зрештою, збило Дон Кіхота з ніг, отож був би він таким самим забобонним мужем, як завзятим латинником, то побачив би в цьому лихе знамено й зарікся б у такі місця залазити». А тепер зупинімося й спробуймо осмислити вищесказане.

Якщо ти твердо постановив спуститися в безодню традицій твого народу, щоби поринути в неї до самого дна й дослідити її, тобі шугнуть просто в обличчя величезні круки та граки, які гніздяться в її усті та шукають собі притулку в густих хащах, що ростуть навколо нього. Тож тобі спочатку доведеться вирубати чагарник, який маскує вхід до зачарованої печери, а подекуди й розгребти завали, що його затуляють. Те, що традиціоналісти називають традицією, це лише стерня, що залишилася від неї. Величезні круки та граки, які стерегли вхід до цієї зачарованої печери і влаштовували в ній свої сховки, ніколи не проникали в її глибини, а проте мають нахабство каркати, називаючи себе її мешканцями. Традиція, на яку вони посилаються, то не справжня й не правдива традиція. Вони йменують себе виразниками народних дум, а проте вони ними не є. Своїм набридливим карканням вони вселили народу переконаність, що він вірить у те, у що він не вірить, тож треба проникнути в саму глибінь печери, щоби дістати звідти живу душу й живі вірування народу.

Але перед тим, як ти дістанеш змогу проникнути на саме дно цієї печери справжніх вірувань і традицій народу, а не тих, які нам хочуть накинути, мусиш вирубати чагарник, який затуляє до неї вхід. Коли ти станеш це робити, тобі скажуть, що ти хочеш замурувати печеру й закрити вхід до неї для тих, котрі в ній живуть; тебе можуть назвати поганим сином свого народу, звинуватити в зраді батьківщини й у чому завгодно. Ти просто не слухай цього каркання.

І там, у печері, Дон Кіхот утішався видовищами, які далеко переважають найчудовіші видіння, що їх доводилося бачити всім іншим; і немає потреби повторювати тут, що коли хтось бачить ангела уві сні, то це означає, що йому наснився таки ангел. Я раджу читачеві перечитати в XXIII розділі другої частини книжки Сервантеса розповідь про дивовижні видіння Дон Кіхота, а на підставі прочитаного і тієї втіхи, яку дістане від читання, хай відразу мені скаже, чи вони не більше гідні віри, аніж інші, не менш дивовижні, картини, що ними, як розповідають, Бог обдаровував своїх слуг, які бачили чудові сни у глибокій зачарованій печері екстазу. І нам не залишається нічого іншого, як повірити Дон Кіхотові, який, будучи людиною, неспроможною брехати, підтвердив, що все те він бачив на власні очі й доторкався до всього власними руками, і цього підтвердження нам має бути досить, і навіть більше, аніж досить. Санчо не дуже повірив у правдивість тих видінь, а надто, коли його пан сказав, що він бачив Дульсінею в образі тієї самої селянської дівчини, але Дон Кіхот розважливо йому відповів: «Я знаю тебе, Санчо, як свої п’ять пальців, а тому не зважаю на твої слова». І ми також не повинні зважати на слова Санчо Панси та до нього подібних, коли йдеться про те, вірити чи не вірити видінням.

Розділ XXXIV

Де розповідається