Читати книгу - "Аеніль"

— Я зачекаю, — стомлено промовила Ірене і демонстративно обперлася об постамент біля проходу.

Майстер усміхнувся і спустився з Аеніль униз. Коли вони підходили до дівчачої вітальні алхіміків, Аеніль спитала:

— Майстре, та дівчина… Сатія… я впевнена, що вона…

— Я знаю.

— Знаєте? — вражено перепитала Аеніль, її сонливість немов рукою зняло. — Але як же… чому ви…

— Ворог мого ворога — мій друг. Запам’ятай це. Хоч користуватись цим слід дуже обережно…

Гелео сиділа на головних сходах вестибюлю. Її струнка фігура v дорожньому плащі й під каптуром схилилася на перила. Зал вестибюлю мав гнітючий вигляд. Частина сходів і перил пошкоджено, по них безсумнівно рухалося щось велетенське. Виті східці на третій поверх взагалі зруйновано — їхні уламки лежали на підлозі, загороджуючи вхід до кількох бічних коридорів. Багато вітражів розбито, гобелени, герби й картини на стінах позривано, обладунки лицарів попадали з постаментів. Весь зал був вкритий уламками каміння, скла, різним мотлохом і сміттям. Десь вдалині лунав гуркіт і шум. Стіни замку періодично здригалися. Навколо не було жодної душі. Та й хто зараз зважиться ходити Академією?

Лебенійку все це не турбувало. Вона замислено дивилася поперед себе, не звертаючи уваги на руйнацію і запустіння. Каптур у плащі був звичайний і не приховував її обличчя. З очей стікали ледь помітні цівочки прозорих синюватих сліз. Здавалося, що дівчина цього навіть не помічає.

В одному з проходів, що вели до вестибюлю з першого поверху, почувся шурхіт, і звідти вибралася жінка. Їй коштувало чималих зусиль перебратися через купу каміння, що загороджували вхід. Ірене Урегус підійшла до Гелео і тихо спитала:

— Ну що, готова?

— Так, — тихо, але рішуче відповіла дівчина. Вона уникала погляду жінки і, відвернувшись від неї, непомітно витерла сльози.

— Що воно тут наробило… — сумно мовила жінка, озираючись вестибюлем. — Я вже давно тут не була.

Гелео не відповіла, вона стрімко піднялася зі сходів і попрямувала до великої брами, що вела до виходу з головного корпусу Академії.

— Стривай, — гукнула їй Ірене. — Головний вихід давно запечатаний. Так ми не вийдемо. Нам сюди. — І пішла в один з маленьких бічних проходів.

Лебенійка кивнула і рушила за жінкою.

Вони мовчки йшли вузеньким звивистим коридором, крученими сходами кудись вниз, а потім іншими вгору. Зрештою, вони опинилися у невеличкій кімнаті, сповненій усілякого господарського мотлоху: віників, грабель, вил, лопат, мітел, відер і тому подібного. Ірене підійшла до масивних дверей і сіпнула за них, але безрезультатно.

— Ти зможеш зняти чари замикання? — з надією промовила вона до Гелео.

— Спробую, — нерішуче відповіла та.

Дівчина підійшла до дверей і кілька хвилин щось зосереджено шепотіла, періодично смикаючи за ручку. Зрештою, двері заскрипіли і відчинилися.

— Молодець! — не без захвату сказала Ірене. — А казала, що не вмієш чарувати.

— Так тут же зовсім прості чари були… А для мене й це проблема.

— Все одно…

Жінка відчинила двері, вони вийшли й опинилися у зовнішньому саду Академії. Гелео була тут кілька разів. Коли тільки прибула до Академії, а також згодом, доки ситуація у школі не стала настільки загрозливою, що вихід у сад запечатали потужними чарами. Цей парк дуже відрізнявся від велетенського внутрішнього двору Академії. Окрім того, що був набагато менший, він також був дуже охайний і доглянутий. Рівні алейки, ретельно підрізані дерева, чепурні клумби з квітами. Останні, щоправда, вже давно відцвіли і були вкриті тонким шаром інею, а подекуди й снігу. При детальнішому розгляді було помітно, що тут вже давно не прибирали: доріжки всипані опалим і гнилим листям, багато бруду і сухих гілок. Проте, у порівнянні з вестибюлем та більшістю внутрішніх коридорів Академії, тут було просто чудово. Очевидно, що Звір ще тут не побував.

Праворуч від саду був розміщений великий обгороджений майданчик для різних ігор і фізичних занять. Раніше тут відбувалися факультативні уроки для учнів, але нині все було порожне і покинуте. Ліворуч знаходився невеличкий лабіринт з рівно підрізаних кущів самшиту. Там теж іноді проводилися змагання.

— Жаль, що доступ у цей двір вже давно закритий, — промовила Ірене. — Коли я вчилася, то ми дуже полюбляли тут гратися. Тут набагато чистіше і цікавіше, ніж у внутрішньому дворі Академії. Там у лісі і заблукати можна, і місць дія ігор практично немає. А тут все було спеціально спроектовано і розроблено для цього.

— Чому ж його закрили?

— Цей сад розбили і виростили зовсім недавно, кілька десятиліть тому. Раніше тут була звичайна галявина перед головним корпусом Академії. Здібності нинішніх магів і близько не зрівняти з тими, що мали будівничі усього замкового комплексу Академії. Тому всі ті чари захисту, які були накладені на це місце, не можуть і близько зрівнятися навіть із захистом, що має вестибюль, а ти бачила, у що він перетворився… Невідомо, чому будівничі майже повністю позбавили захисту це місце. Навіть вузлички у нижньому замку краще захищені, ніж цей сад… Тому його й закривають, коли виникає якась небезпека.

Жінка і дівчина пройшли садом попід пронизливий зимовий вітер, який проносив рідкі сніжинки, і зупинилися перед брамою, що вела до нижнього замку. Комплекс Академії складався з двох частин: верхнього замку, що включав головний корпус Академії та цей невеликий парк перед ним, а також нижнього замку, де знаходилося щось на зразок невеличкого містечка — кілька вузеньких вуличок, де працювали різні ремісники та жили охоронці Академії.

— Ця брама теж закрита, — промовила Ірене.

Жінка пішла попід мурами ліворуч і зупинилася лише у їхньому кінці, де прохід між високою зеленою стіною лабіринту та кам’яним валом, що огороджував верхній замок, ставав зовсім вузький. Вона дістала з кишені якийсь камінець у формі трикутника, вклала його у заглибину у стіні і, з чималим зусиллям, повернула. Стіна заскрипіла, і в ній просунулася усередину велика плита, відкриваючи маленький