read-books.club » Детективи » Тіні над Латорицею 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

203
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тіні над Латорицею" автора Володимир Леонідович Кашин. Жанр книги: Детективи / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 58 59 60 ... 92
Перейти на сторінку:
руці.

Сьогодні їй по-новому бачилося усе: і люди, і їхні вчинки, і власний батько. Подумалося, що мало знає його. І от несподівано відкрилася нова сторінка його життя.

Батьки для дітей не до кінця пізнаний світ. Може, тому, що діти міряють цей світ на свій аршин, не здогадуючись, що у старшого покоління були свої виміри, свій лік, свої критерії.

І діти так само — часто не пізнаний світ для батьків, із своїми мірилами, а звідси і пусті розмови про одвічний конфлікт поколінь.

Ця поїздка за Карпати стала для Наталі мандрами у новий світ. Незвичайний край вразив її мальовничими горами та лісами, бурхливими ріками і полонинами, гарними селами та містами. А тепер виявилося, що він невидимими нитками зв'язаний з життям її батька, з його молодістю. Багато що відкривалося тут Наталі, досі, здавалося, добре знане, з нового боку — і війна, про яку читала у книжках, яку не раз бачила на екрані і яка, відверто кажучи, вже надокучила їй.

— Я не вмію розповідати, — сказав товариству полковник Антонов, коли всі знову посідали.

— Політпрацівник — і не можеш! — не повірив Коваль.

— Та він жартує, — заступилася за чоловіка Капітоліна Сергіївна.

— Про себе не можу… Ти, Дмитре Івановичу, І званням був старший, і віком. І знав більше. Розкажи.

— Слухайте, три Івановичі, годі вам розшаркуватися, — гримнула Капітоліна Сергіївна. — Давайте, Дмитре Івановичу, бо цих я знаю, — кивнула на чоловіка і Романюка. — Від них не діждешся.

— Ми на роботі виговорюємося, — захищався Романюк.

— Якось на початку квітня прибігла в батальйон матушка ігуменя, — почав Коваль. — Монастир дівочий стояв на горі, над містечком, білий як наречена. І дороги вели до нього такі самі білі, серпантинами звивалися поміж лісових горбів, зелених косогорів та ущелин, на дні яких струміли ручаї. На тлі далеких, вкритих буком і смерекою гір він здавався світлою хмаркою, що зависла у небі…

— О, ви поет, Дмитре Івановичу, — посміхнулася Капітоліна Сергіївна, коли підполковник зробив паузу.

— Міліціонер і поет, — засміялася Наталя.

«Й справді, якийсь незвичайний він став, — міркувала вона про батька. — Але що так вплинуло на нього: несподіване повернення в молодість або…» Наталя згадала, що вчора, коли прийшла з кіно, він розмовляв по телефону. Почула, як сказав: «Я теж скучив, лелеко… Теж дуже, дуже… До зустрічі…» Такі теплі інтонації в голосі і вона рідко заслуговувала.

Поклавши трубку, Коваль обернувся до доньки і дивився, немов не впізнавав. Лише за кілька секунд промовив: «А-а… це ти… Де ходила?» Голос у нього був чужий.

Задзвонив телефон. Батько знову взяв трубку: «Так. З Києвом. Дев'ять хвилин. Добре, зараз розрахуюсь».

Він вийшов, не чекаючи відповіді на своє запитання.

«Певно, розмовляв з тією жінкою, що і додому дзвонила,» — подумала Наталя. — «Лелека»…» — ревниве почуття охопило її.

— Матушка ігуменя примчала до нас удосвіта, — продовжував тим часом Коваль. — Очі палають, на сухому обличчі червоні плями. «Вночі до монастиря вдерлися ваші солдати, — кричала вона, — і пограбували його!.. Я вже дзвонила в Бухарест. І сьогодні знатиме про це весь світ!»

На десятки кілометрів у горах не було більше радянських солдатів, і командир роти капітан Підопригора наказав негайно вишикувати весь особовий склад. Трохи заспокоївшись, матушка ігуменя з двома черницями, що супроводжували її, пройшла повз стрій, у якому найбільше було дівчат, як у кожній роті протиповітряної оборони, і нарешті безпорадно розвела руками.

А ми вже знали, хто могли бути ці нальотчики. Навколишні ліси кишіли дезертирами — німцями та угорцями, диверсантами, залишеними при відступі противником, усякими куркульськими перевертнями. Вони нападали на селян, відбирали у них худобу, грабували крамниці, налітали і на наші пости, найчастіше на солдатів, які виходили в ліс на лінії зв'язку. Пробиралися навіть у містечко. І якось стара румунка впала з драбини, побачивши на своєму горищі, куди полізла повісити білизну, кількох таких «пожильців».

Але матушка ігуменя запевняла, що грабіжники були у радянській формі. «Значить, роздобули десь і форму», — зробив висновок командир роти. Ми мобілізували на допомогу місцеву румунську міліцію і вночі провели облаву. Ну, а далі ви знаєте…

— Нічого не знаємо, — розсердилася Наталя, яка заслухалася батька.

— Далі я рятую життя рядовому Антонову, — засміявся Коваль. — Але сам про це не здогадуюсь. І вперше чую через стільки років.

— А диверсантів упіймали?

— Дорогою ціною, — нахмурився Коваль…

Уже випили каву, приготовану Капітоліною Сергіївною «по-турецькому», а спогади не закінчувалися. Спливали у пам'яті дрібні епізоди, деталі, солдатські пригоди у чужій країні.

— Пам'ятаєш «народні бали»?

— А як не могли ніде перекусити у цьому самому Меркуря-Чукулуй!

— їв крамниці у них нічого не купиш. Хоч і маєш леї.

— Нашим солдатам не хотіли продавати? Які їх визволили! — спалахнула гнівом Наталя.

— Тут така справа, доню, — узявся пояснювати Коваль. — Містечко Меркуря-Чукулуй, як і вся Північна Трансільванія, у тисяча дев'ятсот сороковому році було передане Гітлером хортистській Угорщині. За так званим Віденським арбітражем. Радянська Армія визволила цей край. Румуни, сини яких повернули зброю проти німецьких та угорських фашистів, були вдячні нам. У цьому глухому куточку Трансільванського плато, у міжгір'ї Східних та Південних Карпат, стояла тільки наша рота, і якщо хто-небудь з радянських солдатів заглядав до крамниці або кафе, то господар намагався почастувати безкоштовно. А замполіт Столяров попередив нас, щоб нічого не брали у місцевого населення без грошей.

— Не думай, Наталко, — зауважив Антонов. — Не такі були філантропи ці румуни. Один хазяїн ресторанчика просив мене: «Приходь, будь ласка. І хлопців своїх, клич. Що хочете їжте, пийте! Безкоштовно. Я на вас більше зароблю, ніж втрачу. Напишу, що у мене найкращий ресторан. Бо його відвідують домнуле роше мілітер, одне слово, пани переможці!» Он як, Наталко. Конкуренція!

1 ... 58 59 60 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні над Латорицею», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні над Латорицею"