Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

Ні, я не повинен був давати Климареві ніякісіньких шансів.

Антоніна затаїлася в куточку. Ані звуку, ані поруху. Вона все зрозуміла. Не від страху вона затаїлася, це я відчував, — побоювалася відвернути мою увагу, перешкодити нагадуванням про себе. Не перемовившись жодним словом, ми в нею діяли спільно. Кожною клітиною тіла я відчував, що ми й тепер разом, і це допомагало, робило мене спокійнішим і дужчим.

Поволі підняв кулемет. Від його ваги босі ноги ніби прилипли до долівки, стало холоднувато. Я помацав, чи добре вставлено кругляк, чи немає перекосу стрічки.

Климарева дротинка нарешті попала у зазубень засува. Він навіть принишк від напруження. Запала цілковита тиша. І засув, ледь скрипнувши, відсунувся на один зазубень. Ще два зазубні залишалося Климареві — дрібниця, коли справа пішла.

Я навшпиньки відійшов убік, до Антоніни, тримаючи МГ навису. Я хотів був підготувати її до гуркоту пострілів, щоб не налякати. Плечем обережно відсунув її до подушки. Вона догадалася, покірно притулилася до ліжка. Немовби давала зрозуміти, що готова, що прохає якнайкраще зробити свою справу й не ризикувати без потреби. Кожна її думка, тільки-но виникала, ставала відома мені.

Климар пересунув ще один зазубень у засуві. Тепер він уже не стримував дихання, квапився, хрипів, і вдавалося, що за дверима хтось чистить піском сковорідку: шерх-шерх, шерх-шерх… Буркан скавулів.

Від Антоніни линуло сонне тепло. Вона причаїлася, накрившись ковдрою, однак я й досі чув легенький запах сухої конюшини. Мені не хотілося стріляти, слово честі! Мені не хотілося вбивати кого б то не було, навіть Климаря. Коли б він оце зараз пішов просто так, передумав, узяв би та й пішов, я не пустив би черги навздогін. Нікого я не хотів убивати наприкінці цієї ночі.

Та Климар не пішов. Йому наказали привести Антоніну, доставити її до Горілого. Чого б же він прийшов сюди з відмичкою, немов нічний злодій? Ще раз пискнув, відсовуючись, засув, і двері в сінях стали одчинятись. Коли вони заскрипіли, я звів затвор і пересунув запобіжника.

Хвиля нічних запахів і свіжості увірвалася в мазанку. Було чути, як Климар стукнув по черепу Буркана, що кинувся йому назустріч, радісно заскавулівши. Звук був глухий, костяний — видно, колій ударив рукояткою ножа. Пес, відлетівши, гепнувся об стіну.

У темряві біля входу з сіней до мазанки вгадувався невиразний рух якоїсь маси та чути було монотонне харчання. До нічного повітря, пропахлого резедою і запашним тютюнцем, домішувався сивушний дух.

На порозі Климар зупинився, зачаїв подих. Можливо, він відчув якусь небезпеку й намагався зрозуміти, звідки вона підстерігає його. Він застиг на порозі, як глиба, як ідол, як втілення зла. Глиняні звірі за моєю спиною, здавалося, мали б закричати на різні голоси від обурення й переляку. До хати влазило насильство. Воно харчало, давлячись власним диханням, воно сповнювало усе довкола запахом сивухи.

— Антоніно! — пошепки гукнув Климар. — Антоніно, де ти?

Він, колій, боявся тиші! Беззвучність жертви — це було неприродно, незвично для нього. Жертва повинна боятись, повинна злякано й тоненьким голосом відповідати.

Низький, скреготливий голос Климаря, його наждачний бас обнишпорив геть усі закутки і не знайшов нікого, хто міг би відповісти.

— Антоніно! — вже нетерпляче мовив колій, і я спостеріг, як біля входу до мазанки ледь помітно блиснуло. Це був блиск добре начищеного металу. Темна квадратна постать рушила вперед.

Я натиснув на спуск.

Коротка черга оглушливо пролунала в мазанці. Вибілені стіни на мить освітило голубим і рожевим. Позакладало вуха… Перше, що я після того почув, був мідний брязкіт гільз, що котилися по твердій долівці й стукались одна об одну. Викинуті відтискувачем МГ, вони весело поскакали кудись у куток та й стихли.

Лоскотно запахло пороховим гаром. Із дверного отвору долинали хрипкуваті, булькотливі звуки. Там щось клекотало, мов у казані. Мені слід було б одразу ж після приголомшливого гуркоту кулеметної черги рвонутись вперед, перескочити через Климаря і вибігти у двір, щоб упередити можливого противника, не дати йому часу діяти у відповідь. Це була азбука бойових дій у населеному пункті.

Але я сидів. Не хотілося мені стріляти цього ранку. Зовсім не хотілося. Потім, залишивши МГ, я потягнув Климаря з хати, вхопивши його під пахви. Здавалося, у животі всі жили полопаються від натуги, але я перетягнув його через два пороги і витаскав у двір. Руки стали аж липкі від крові, що лилася на них і запікалася. Розпачлива думка проймала мозок: коди ж усе це скінчиться, коли? Як мало треба для того, щоб витрясти душу навіть з такого здоровенного, могутнього тіла; а в чиїйсь обоймі сховано кулю і для мене… Але я хочу тільки одного — мирного і спокійного життя для людей!

Я знайшов у сінях запилюжений мішок з-під борошна і прикрив ним Климаря. Буркан жалібно скавчав, йому здорово дісталося по голові. Я вернувся до хати. Взяв із шинелі запасний кругляк, поклав до кишені галіфе.

— Антоніно, — сказав я. — Я скоро вернусь. Не бійся.

Я не наважувався доторкнутися до неї. Пальці прилипали навіть до халяв, коли я взувався у чоботи. Її рука слабо діткнулася до моєї щоки, очей, носа… Іди, — говорив цей дотик. Іди, коли вже це потрібно. Ти ж бо вернешся?

Я вийшов з мазанки. Світало. Так, Климар прийшов у Глухарку сам, але, напевно, де-небудь на узліссі або на полі його чекали дружки. І вони ось-ось могли наскочити.

Над головою нависли низькі темні хмари, їх рух угадувався по проблиску, що зрідка спалахував у цій масі і швидко пробігав над покрівлями мазанок. Пахло дощем, шелестіли тополі, по двору літало листя.

12.

Світло поволі заповнювало простір між хатами, вимальовуючи скісні лінії стріх. Якась недоладність у ранковому вигляді села змусила мене насторожитись.

Загорлали півні — я здригнувся від пронизливого крику, що пролунав у мене за спиною, в сараї, і враз збагнув, у чому річ. Не диміли димарі гончарного заводика! Вони мовчки звелися в небо, широкі, як мортирні стволи.

Вранішньої пори, коли вчиняли лемент півні, а глухарчани додивлялися останні, найсолодші сни і жодна піч у селі ще не диміла, темні переливчасті клуби над гончарнею були особливо помітні. Вони нагадували про те, що Глухарка не якесь там звичайне, дрімотне село, а гончарське, село майстрів, котрим і на хвилину не можна забуватися лінощами та сном.