Читати книгу - "Інститут"

— Ейвері! — покликав Люк і підняв руку з кількома жетонами. — Хочеш крекерів з арахісовим маслом і кóли?

Ейвері потупцяв до Люка, забувши про удар в обличчя.

— Авжеж!

Вони пішли в буфет. Ейвері вкинув жетон у шпарину автомата, а коли нагнувся підбирати снек, Люк нахилився до нього і зашепотів на вухо:

— Хочеш допомогти мені звідси вибратись?

Ейвері підняв пачку «Набз».

— Будеш?

І в голові Люка засвітилось і згасло слово: «Як?»

— Візьму один, а ти решту бери, — сказав Люк і послав назад два слова: «Увечері розповім».

Відбувались одночасно дві розмови: одна — вголос, друга — в них у головах. Саме так вони вчинять і з Морін.

Люк на це сподівався.

11

Наступного дня після сніданку Ґледіс і Хадад відвели Люка до кабінету з баком для занурень. І лишили його там із Зіком та Дейвом. Зік Йонідіс мовив:

— Ми тут проводимо тести, та, окрім того, ще й умочуємо поганих хлопчиків і дівчаток, які не кажуть нам правди. А ти кажеш правду, Люку?

— Так, — відповів Люк.

— То ти телеп?

— Хто? — Він чудово розумів, що Зік-Виродок має на увазі.

— Телеп. ТП. Утямив?

— Ні. Я ТК, хіба забули? Рухаю ложки й усяке таке. — Він спробував усміхнутися. — Але гнути їх не виходить. Я намагався.

Зік похитав головою.

— Якщо ти ТК і бачиш цятки, то стаєш телепом. Якщо ти ТП і бачиш цятки, то починаєш совати ложки. Сам знаєш, як воно працює.

«Це ви самі не знаєте, як воно працює, — подумав Люк. — У вас тут ніхто не знає». Він згадав, як хтось, чи то Каліша, чи то Джордж, сказав йому, що лікарі знатимуть, коли ти брехатимеш із приводу цяток. Люк прикинув, що, може, так і є, що, може, це видно з електроенцефалограми, та чи знали вони насправді? Ні. Зік блефував.

— Я бачив цятки, кілька разів бачив, але думки читати не можу.

— А Гендрікс і Еванс вважають, що можеш.

— Справді не можу.

Люк глянув на доглядачів до незмоги щирими очима.

— От зараз і дізнаємось, чи це правда, — сказав Дейв. — Роздягайся, соколику.

Іншого вибору не було, тож Люк зняв із себе одяг і заліз у резервуар. Бак був десь чотири фути глибиною і футів вісім у діаметрі. Вода виявилась прохолодною і приємною, що було добре.

— Я загадав тварину, — сказав Зік. — Яку?

Кіт. Люк побачив не образ, а тільки слово, велике і яскраве, як вивіска пива «Будвайзер» у вікні якогось бару.

— Не знаю.

— Окей, соколику, будемо грати за твоїми правилами. Роби глибокий вдих, пірнай і рахуй до п’ятнадцяти. Між цифрами вставляй «як ся маєш». Раз — як ся маєш, два — як ся маєш, три — як ся маєш, тощо.

Люк усе виконав. А коли виринув, Дейв (прізвище невідоме, принаймні поки що) спитав, яку тварину загадав він. У голові витало слово «КЕНГУРУ».

— Не знаю. Кажу ж, я ТК, а не ТП. Навіть не ТК-поз.

— Тому знову йдеш під воду, — сказав Зік. — Тридцять секунд і «як ся маєш» після кожної цифри. Я слідкуватиму за часом, орлику.

Третє занурення тривало сорок п’ять секунд, четверте — цілу хвилину. І після кожного Люку ставили питання. З тварин переключилися на імена доглядачів: Ґледіс, Норма, Піт, Присцилла.

— Не можу я! — закричав Люк, витираючи воду з очей. — Як ви не розумієте?

— Розумію тільки те, що наступна спроба буде на хвилину з чвертю, — відповів Зік. — А поки рахуватимеш, подумай, скільки ще триватиме наша розвага. Усе в твоїх руках, соколику.

Дорахувавши до шістдесяти семи, Люк спробував виринути. Зік ухопив його за голову і штовхнув назад під воду. Люк виринув за хвилину п’ятнадцять, серце важко калатало.

— Про яку спортивну команду я зараз думаю? — спитав Дейв, і подумки Люк побачив яскраву вивіску на барі з написом «ВІКІНГЗ».

— Не знаю я!

— Брехня, — сказав Зік. — Хвилина тридцять, поїхали.

— Ні, — відповів Люк, сіпнувшись геть від Зіка до центру резервуара. Він намагався не панікувати. — Я не можу.

Зік закотив очі.

— Не будь таким страхопудом. Нирці за морськими вушками проводять під водою по дев’ять хвилин. А мені треба якихось дев’яносто секунд. Якщо тільки ти не надумаєш розповісти, яка в дядька Дейва улюблена спортивна команда.

— Він мені не дядько, і нічого я не можу розповісти. Випустіть мене. — І мимоволі додав: — Будь ласка.

Зік відстебнув із пояса шокер і напоказ викрутив потужність на максимум.

— Хочеш, щоб я цим води торкнувся? То я торкнусь, і ти затанцюєш, як Майкл Джексон. А тепер сунь сюди.

Не маючи вибору, Люк посунув до краю резервуара. «Це весело», — сказала колись Річардсон.

— Останній шанс, — мовив Зік. — Про що я думаю?

«Вікінгз», «Вікінгз» з Міннесоти, земляки Люка.

— Я не знаю.

— Окей, — з удаваним жалем сказав Зік. — Субмарина ВМС США «Люк» іде на занурення.

— Стривай, дай йому пару сек наготуватися, — втрутився Дейв. Він мав занепокоєний вигляд, і це занепокоїло Люка. — Набери повні легені повітря, Люку. І намагайся зберігати спокій. Коли тіло б’є на сполох, то використовує більше кисню.

Люк із дюжину разів вдихнув і видихнув, тоді занурився. Рука Зіка торкнулася його голови, схопила за волосся. «Тихо, тихо, тихо, — думав Люк, а також: — Ах ти ж наволоч, Зіку, яка ж наволоч, терпіти не можу твою садистську пику».

Він витерпів дев’яносто секунд і, віддихуючись, зринув на поверхню. Дейв витер йому обличчя рушником.

— Припини, — прошепотів він Люку на вухо. — Просто скажи, про що я думаю. Цього разу — кінозірка.

«МЕТТ ДЕЙМОН» — засяяла вивіска в думках Дейва.

— Не знаю. — Люк заплакав, сльози текли по мокрому обличчю.

— Гаразд, — мовив Зік. — Хвилина сорок п’ять, поїхали. Сто п’ять довжелезних секунд, і не забудь примовляти між ними «як ся маєш». Зробимо з тебе нирця по морські вушка.

Люк знову подихав перед зануренням, але коли дійшов до сотої секунди, що відраховував їх подумки, то вже був певен, що зараз розтулить рота і набере в легені води. Його витягнуть, зроблять штучне дихання і знов занурять. І це триватиме, доки він не скаже те, що вони хочуть почути, або доки не потоне.

Нарешті Зік прибрав руку з голови. Люк зринув, кашляючи і хапаючи ротом повітря. Йому дали час передихнути, а тоді Зік мовив:

— Облишмо тварин, спортивні команди і все таке. Просто скажи. Скажи — я телеп, я ТП, і все скінчиться.

— Окей! Окей! Я телеп!

— Чудово! — скрикнув Зік. — Прогрес! Яке число я загадав?

На яскравій вивісці було написано «17».

— Шість, — сказав Люк.

Зік зімітував звук, який означає хибну відповідь на телевікторинах.

— Звиняй, сімнадцять. Цього разу — дві хвилини.

— Ні! Я не можу! Прошу!

— Останній раз, Люку, — заговорив Дейв.

Зік так сильно стусонув колегу в плече, що мало з ніг не збив.

— Не кажи те, що може виявитися неправдою. — Він перемкнувся на Люка: — Даю тобі тридцять секунд, щоб насититись киснем, і поїхали. Олімпійська збірна з дайвінгу, любчику.

Знову ж таки не маючи вибору, Люк почав швидко вдихати