Читати книгу - "Інститут"

— Не став мені жодних питань, і я не брехатиму. Іди собі, Люку, ходи у справах.

Вона говорила коротко і сухо, зневажливо, але це все було вдавано. Навіть слабка телепатія в чомусь допомагала.

Люк узяв із миски в кафетерії яблуко, і пачку цукрових сигарет («КУРИ, ЯК ТАТУСЬ!») із торговельного автомата. Льодяники нагадали йому про Калішу, він засумував, але й наче зблизився з нею. Люк визирнув на майданчик, де восьмеро чи дев’ятеро дітей розважали себе всіляким приладдям — натовп порівняно з тим часом, коли він сам сюди потрапив. Ейвері сидів на гумовому покритті біля батута — голова на грудях, очі заплющені — і міцно спав. Люк не здивувався. В малого серунця видалася важка ніч.

Хтось поплескав його по плечу, сильно, але не ворожо. Люк озирнувся і побачив Стіві Віппла, одного з новеньких.

— Ох, друже, кепсько вчора було, — сказав Стіві. — Ну, рудий здоровань і та мала дівчинка.

— Не кажи.

— А сьогодні вранці прийшли хлопи в червоній формі і забрали до Задньої половини ту дівчину-панкуху.

У німому сум’ятті Люк глянув на Стіві.

— Гелен?

— Ага, її. Хріново тут, — сказав Стіві, позираючи на майданчик. — От би в мене були типу реактивні чоботи. Я б звід­си так швидко полетів, що й оком ніхто не зморг­нув би.

— Реактивні чоботи і бомба, — сказав Люк.

— Шо?

— Розбомбити цю срань, тоді полетіти.

Стіві замислився, його кругле обличчя обм’якло, а потім він засміявся.

— Круто. Ага, розбомбити на друзки, а тоді в чоботи — і летіти звідси. Чуєш, у тебе не буде зайвого жетона? Мені в цей час саме їсти хочеться, а яблуками не наситишся. Я більше по «твіксах». Чи «фан-янах». «Фан-яни» класні[72].

Люк, який під личиною гарного хлопчика отримував багато жетонів, дав Стіві Віпплу три і сказав відриватися на повну.

9

Згадуючи, як він уперше побачив Калішу, і щоб якось відзначити подію, Люк пішов назад до автомата з льодом, сів і поклав у рот цукрову сигарету. Він уже розправлявся з другою, коли причовгала Морін зі своїм візочком, тепер уже повним свіжих простирадл і наволочок.

— Як спина? — запитав її Люк.

— Таблетки маю. Вони помагають.

Вона нахилилась і обхопила литки, її обличчя опинилось поруч із Люковим. Він зашепотів:

— Мою подругу Калішу забрали. І Нікі з Джорджем. І от сьогодні — Гелен.

Більшість друзів Люка вже пішли. І хто ж зостався старожилом Інституту? Люк Елліс.

— Знаю. — Вона також шепотіла. — Я була в Задній половині. Нам не можна більше тут стрічатися на розмови, Люку. Вони запідозрять.

Здавалося б, логічно, але і дивно водночас. Як Джо з Хададом, Морін весь час розмовляла з дітьми, давала жетони, коли мала їх. І чи нема інших «мертвих зон», де спостереження не працює? Каліша саме так гадала.

Морін випросталась і потягнулась, уперши руки в поперек. І заговорила нормальним голосом:

— Ти так і сидітимеш тут цілий день?

Люк засмоктав до рота цукрову сигарету, що висіла на нижній губі, і став на ноги.

— Стривай, ось тобі жетон. — Вона дістала його з кишені сукні і дала Люку. — Купи собі щось смачненьке.

Люк повільно побрів до себе в кімнату і повалився на ліжко. Тоді скрутився клубком і розгорнув квадратний папірець із запискою, яку жінка передала йому з жетоном. Почерк Морін був хиткий і старомодний, але це не єдина причина, з якої текст було важко читати. Почерк був дрібним. Вона заповнила аркуш літерами від краю до краю і згори донизу, з одного боку і трохи з другого. Це нагадало Люку, що містер Сіройс колись говорив на уроках англійської про найкращі оповідання Гемінґвея: «Дива лаконічності». Те саме можна було сказати про послання Морін. Скільки вона чернеток написала, перш ніж стисла все, що хотіла йому сказати, до цієї суті, викладеної на одному папірці? Люк був у захваті від її сміливості, хоч і починав уже розуміти, чим насправді займалася Морін. Ким вона була.

Люку, позбудься Записки, одразу як прочитаєш. Бог немов післав мені разом з тобою Останній шанс спокутувать кривди, які я вчинила. Я поговорила з Лі Фінком у Берлінгтоні. Все що ти казав, правда, і з моїми грошима буде Все Гаразд. А зі мною не Все Гаразд, бо зі спиною те, чого я боялась. АЛЕ тепер мої $$$ цілі, і я перевела їх в готівку. Є спосіб передати їх моєму Синові, щоб він пішов у коледж. Він ніколи не дізнається, що це від мене, і я так хочу. Я так тобі вдячна!! Люку, тобі треба звідси забиратися. Тобі світить Задня половина. Ти «Рожевий», і коли скінчаться тести, в тебе зостануться максимум три дні. Я хочу тобі дещо дать і дещо Важливе розповісти, але не знаю як, тільки біля Льоду безпечно, а ми там вже за багато були. Байдуже до мене, але я не хочу, щоб ти втратив Єдиний Шанс. Я шкодую, що займалася цим, шкодую, що взагалі побачила це Місце. Я думала про дитину, яку віддала, але це не Виправдання. Запізно вже. Якби ж то був інший варіант, крім Льоду, але треба ризикнуть. ПРОШУ позбудься записки, Люку, і БУДЬ ОБЕРЕЖНИЙ, не заради мене, моє життя скоро кінчиться, а заради себе. ДЯКУЮ, ЩО ДОПОМІГ. Морін А.

Отже, Морін була нишпоркою, вислуховувала дітей у місцях, де начебто безпечно, а тоді доповідала Сіґсбі (або Стекгаусу) ті дрібки інформації, що вони їй нашепотіли. Може, вона й не сама; були ще двійко приязних доглядачів, Джо і Хадад, вони також могли нишпорити. У червні Люк би зненавидів за це Морін, але зараз був липень, і він дуже подорослішав.

Люк пішов у ванну і, стягаючи штани, впустив записку Морін в унітаз, так само як послання Каліші — здавалося, сто років тому.

10

Того дня після обіду Стіві Віппл затіяв гру у «вибивайла». Більшість узяли участь, але Люк відмовився. Він пішов по шахівницю до скрині з приладдям (у пам’ять про Нікі) і розіграв одну з найкращих партій в історії: Яків Естрін — Ганс Берлінер, Копенгаген, 1965 рік. Сорок два ходи, класика. Люк міняв сторони — білі, чорні, білі, чорні, рухав фігури з пам’яті, а розумом зосередився на записці Морін.

Він був не в захваті від того, що Морін — шпигунка, але розумів її мотивацію. Тут були люди з хоч якимись рештками совісті, але робота в подібних місцях знищує всі моральні орієнтири. Вони теж були приречені, знали про це чи ні. Морін, певно, також. Зараз важило тільки одне — чи вона справді знає спосіб звідси вибратись. І для цього їй потрібно передати інформацію так, щоб місіс Сіґсбі і той чоловік Стекгаус (ім’я: Тревор) нічого не запідозрили. Стояло ще природне питання, чи можна їй довіряти взагалі. Люк вважав, що можна. І не просто тому, що він допоміг із її бідою, але й тому, що записку сповнювала якась відчайдушність, наче жінка вирішила поставити всі свої фішки на єдиний оберт рулетки. Окрім того, хіба в нього був вибір?

Ейвері ухилявся від м’яча в центрі кола, і зрештою хтось поцілив йому просто в обличчя. Малий сів на землю і заплакав. Стіві Віппл допоміг йому підвестися й оглянув носа.

—