Читати книгу - "Інститут"

Люк розплющив очі і втупив погляд у білу стінку резервуара. У кількох місцях фарба була обдряпана — мабуть, нігтями інших дітей, яких піддали цій тортурі, розрахованій лише на «рожевих». І навіщо? Цілком очевидно. Бо Гендрікс і Еванс вважали, що діапазон паранормальних здібностей можна поглибити, а «рожевими» можна пожертвувати.

«Поглибити, пожертвувати, — подумалося Люку. — Погребти, пожерти. Тихо, тихо, тихо».

І хоч він щосили старався досягти «дзену», легені зрештою почали вимагати повітря. Стан «дзену», який від самого початку не дуже вдався, урвався в той момент, коли Люк подумав, що як це занурення переживе, то далі йому світять дві хвилини п’ятнадцять секунд, потім дві тридцять, потім…

Люк замолотив руками і ногами. Зік його не пускав. Люк упер ноги в дно і відштовхнувся, майже виринув, але Зік скористався другою рукою і знову його потопив. Цятки повернулися, замиготіли перед очима, то набігали, то відступали, потім знов линули до Люка. Завихрували, мов несамовита карусель. «Вогники Штазі, — подумав Люк. — Я потону, дивлячись на…»

Зік витягнув його за волосся на поверхню. Біла сорочка геть змокла. Він незмигно подивився Люку в очі.

— Я тебе ще раз занурю, Люку. Потім ще раз, і ще раз, і ще раз. Занурюватиму, доки ти не потонеш, тоді ми зробимо тобі штучне дихання і знов потопимо, потім знов приведемо до тями. Останній шанс: яке число я загадав?

— Не… — Люк вивергнув воду, — знаю!

Незмигний погляд Зіка тривав секунд п’ять. Люк дивився йому просто в очі, хоч у самого сльози текли рікою. Тоді Зік мовив:

— У сраку цей бак, і тебе теж у сраку, соколику. Дейве, висуши його і відправ назад. Не хочу більше дивитися на його блядське личко.

Він пішов, грюкнувши дверима.

Люк виборсався з резервуара, захитався, мало не впав. Дейв його підхопив, а тоді подав рушник. Люк витерся насухо і якомога швидше натягнув на себе одяг. Йому хотілося опинитися чимдалі від цього чоловіка і цього місця, але навіть попри смертельну втому, цікавість нікуди не ділася.

— Чому це так важливо? Чому так важливо, якщо ми тут зовсім не для цього?

— Звідки тобі знати, для чого ви тут? — спитав Дейв.

— Бо я не дурний, ось звідки.

— Стули-но пельку, Люку, — сказав Дейв. — Ти мені подобаєшся, але це не значить, що мені подобається ще й слухати, як ти язиком мелеш.

— Для чого б не були ці цятки, вони ніяк не допоможуть вам дізнатися, чи додалося мені до телекінезу ще й ТП. Що ж ви робите, люди? Ви хоч знає…

Дейв ляснув його по обличчю, зарядив такого доброго ляща, що збив Люка з ніг. Вода, яка зібралася в калюжі на підлозі, промочила йому джинси на сідницях.

— Я тут не для того, щоб відповідати на твої питання. — Дейв нахилився до Люка. — Ми знаємо, що робимо, розумнику такий! Ми точно знаємо, що робимо! — І вже піднімаючи Люка, додав: — У нас тут минулого року був малий, який три з половиною хвилини протримався. Противний, мов скалка в дупі, та яйця мав залізні!

12

Ейвері зайшов до Люка в кімнату, бо непокоївся, але Елліс попросив його піти. Йому хотілося побути на самоті.

— Кепсько було, так? — спитав Ейвері. — Бак. Співчуваю, Люку.

— Дякую. А тепер іди. Потім поговоримо.

— Окей.

Ейвері пішов, завбачливо причинивши за собою двері. Люк лежав на спині і намагався не думати про ті нескінченні хвилини, проведені під водою, але не думати не міг. Він усе чекав, що знову з’являться ті вогники, знову гасатимуть і стрибатимуть перед очима, знову колуватимуть і літатимуть запаморочливими вихорами. А коли вони так і не з’явились, Люк почав заспокоюватися. Одна думка перебивала всі інші — навіть страх того, що цятки можуть повернутись… і лишитися назавжди.

«Забиратися. Треба звідси забиратися. Якщо не вийде втекти, то треба померти ще до того, як мене переведуть у Задню половину і заберуть усе до останку».

13

Найкусючіша комашня пішла слідом за червнем, тож лікар Гендрікс зустрівся із Зіком Йонідісом перед адміністративною будівлею, де в тіні дуба стояла лавка. Поруч також був флагшток, і зірчасто-смугастий прапор ліниво тріпотів під легеньким літнім вітерцем. Лікар Гендрікс поклав на коліна теку зі справою Люка.

— Ти певен? — мовив він до Зіка.

— Абсолютно. Я занурював цього малого покидька разів п’ять чи шість, щоразу на п’ятнадцять секунд дов­ше, як ви й казали. Якби він умів читати думки, то зізнав­ся б, і до бабки не ходи. Навіть «морські котики» такої срані не витримають, не кажучи вже про малого, в якого і шести волосин на яйцях не набереться.

Гендрікс начебто хотів наполягати, а тоді зітхнув і похитав головою.

— Гаразд. Якось переживу. У нас зараз повно «рожевих», і ще прибудуть. Як із рогу достатку. Та все одно — розчарування. Я покладав на цього хлопця великі надії.

Він розгорнув теку з маленьким рожевим колом у верхньому правому кутку. Дістав із кишені ручку і перекреслив по діагоналі першу сторінку.

— Він хоч здоровий. Еванс нічого не виявив. Ця ідіотка Бенсон так і не заразила його вітрянкою.

— А він був не щеплений? — спитав Зік.

— Щеплений, але вона так старанно його обслинювала. І випадок у неї був важкий. Не можна було ризикувати. Аж ніяк. Краще перебдіти, ніж потім шкодувати.

— То коли він піде в Задню половину?

Гендрікс злегка всміхнувся.

— Мрієш його позбутися, так?

— Мрію, мушу зізнатися, — сказав Зік. — Може, мала Бенсон і не заразила його вітрянкою, а от від Вілгольма він підхопив вірус «іди-ти-нахер».

— Піде, щойно мені дадуть зелене світло Гекль і Джекль.

Зак удав, що його морозець пройняв.

— Та двійця. Бр-р-р. Моторошні вони.

Гендрікс не став ділитися своєю думкою про лікарів Задньої половини.

— Ти певен, що в нього телепатії нуль?

Зік поплескав лікаря по плечу.

— Абсолютно, док. І до бабки не ходи.

14

Поки Гендрікс із Зіком обговорювали майбутнє Люка, він саме прямував на ланч. Окрім жаху, резервуар подарував йому відчуття скаженого голоду. Коли Стіві Віппл поцікавився, де він був і що з ним, Люк просто похитав головою. Йому не хотілося говорити про ті занурення. Ані зараз, ані будь-коли потім. Він гадав, що це наче пройти війну. Тебе призвали, ти повоював, але тобі в жодному разі не хочеться говорити про те, що ти там бачив чи що там з тобою відбувалося.

Наситившись у кафетерії інститутською версією «фетучині альфредо», Люк подрімав, а коли прокинувся, то почувався трохи краще. Він вирушив на пошуки Морін і пригледів її в колись безлюдному Східному крилі. Схоже, що скоро до Інституту завітає ще більше гостей. Люк пішов до покоївки і поцікавився, чи можна їй допомогти.

— Я не проти заробити кілька жетонів, — сказав він.

— Ні, я впораюсь.

Люк бачив, що вона немов старіє по годинах. Обличчя було смертельно блідим. Люк загадався, коли вже хтось