Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

— Це катастрофа... — прошепотіла я, задихаючись від розпачу.

Вони повільно, мов граючись, опускалися торкаючись кожної людини, проникаючи в їхні серця з тихим, повільним та ніби знущальним темним світінням. Хтось падав, хто кричав від страху... Я могла лише спостерігати, як стаю свідком найжахливішого видовища: масової зараженості, яку ми досі бачили лише тричі та ледь впоралися.

Усе, що залишалося, — із криками та злістю бити по щиту, намагаючись розтрощити його поки не стало пізно.

Те, що кілька годин тому здавалося ідеальним днем, сповненим радості, тепер перетворилося на справжнє жахіття, яке, напевно, увійде в історію як найкривавіший день за все існування Ерде.

А вони все продовжували падати, мов чорний сніг смерті.

Коли останнє зерно неквапливо торкнулося серця людини й розчинилося десь всередині нього, щит, що утримував мене, ніби розтанув у повітрі. Я відчула, як напруга, що здавлювала тіло, раптом зникла — і, втративши рівновагу, мало не впала на підлогу.

Зненацька чиїсь міцні руки підхопили мене під лікті й обережно притримали. Я розплющила очі й побачила перед собою Рубера. Його очі розширені від люті й тривоги вдивлялися в мої перелякані:

— Ти в порядку? Він нічого тобі не зробив? — запитав, шукаючи на мені ознаки ушкоджень.

— Н-ні... я... я нормально, — збилася на півслові, намагаючись дихати рівніше. — Що робити? Де Емер?— видихнула, озирнувшись довкола на жахіття, що охопило залу.

Навколо лунали зойки тих, у кого зерно вже проникло в серце, вони ніби відчували щось лихе, що в них оселилося, але поки не розуміли, що саме. Інші, які встигли сховатися під столами чи за колонами, теж не уникли зараження — чорні зерна знайшли своїх жертв навіть там.

Топаз і Сапір кинулися до тих, хто був на ногах, намагаючись бодай перевірити їхній стан. Емер затримався біля входу, знову намагаючись утворити зелений щит над приміщенням, але посилювати його було надто важко: темна енергія, що залишив по собі Адамас, буквально пожирала всі сили.

Рубер тим часом не відпускав моєї руки, ніби боявся, що я зникну вдруге. Я бачила, як у його погляді палахкотіла злість:

 — Він залишив тут ці... ці чорні зерна. Ми бачили, що вони здатні зробити з людьми! Швидко, спробуй накласти зцілення на них!

Рубер важко видихнув і нарешті опустив руки, даючи мені змогу ступити на власні ноги.

— Інакше ти пам’ятаєш, що буде, — додав Сапір, який теж знайшов нас очима.

Якщо зараз ми не зможемо вилікувати їх... Було страшно навіть уявити наслідки.

У цей момент Емер швидко підбіг до мене й схопив мене за руку для злиття. Та раптом  — тиша. Нічого не сталося.

— Давай... Я приймаю, чуєш?! — зі злістю прокричала я, уже розуміючи, що нічого не відбувається. У грудях наростав холод жаху.  

Чому? Що таке?!

Емер зустрів мій погляд,так само розгублений.

— А... зв’язок може заблокуватися? — мій голос затремтів, коли я нарешті зважилася вимовити це вголос.

Вони переглянулися між собою, та я встигла побачити на їх обличчях розгубленість, що швидко змінювалася на щось, схоже на страх.

— Ми... ми ніколи не чули про таке, — сказавТопаз здавленим голосом. — Це неможливо... було...

Далі все сталося дуже швидко: Сапір схвильовано підбіг до нас, переводячи погляд з одного на одного.

— Аууу, чого ви чекаєте?! Швидко зливайтеся, ми не знаємо, як скоро ці зерна почнуть проростати! — вигукнув він у розпачі.

— В нас не вийшло.

— Що?! Це... це як?!

Не відповідаючи, він відштовхнув Емера й сам спробував. Та знову нічого не змінилося.

— Неможливо... цього просто не може бути! — видихнув Сапір, а в його очах читалася паніка. Він одразу наче зблід, та по скроні покотилася капля поту.

Всередині ж мене ніби щось луснуло та незрима холодна стріла пробила груди. Я не можу прийняти жоден елемент. Не можу вилікувати людей. Не можу нічого...

Я підняла очі на Вартових: а там спустошеність та біль у кожному погляді. Вони дивилися то на мене то на переляканий натовп.

— Ні... — прошепотіла я, відчуваючи, як гарячі сльози вкотре накочуються на очі. — Ні...

Навколо лунали крики, хаос розтікався, немов отрута, але я майже не чула цього. Навколо — сотні заражених, і схоже, що приречених, адже ми не могли їм допомогти.

І серед усієї цієї безнадії, змішаної зі страхом і болем, що читався в їхніх очах, я беззвучно плакала впавши на коліна. Люди дивися на нас в очіуванні хоч якоїсь дії, але сил Вартових не достатньо: щоб витягти зерна, щоб поставити захист і вони не проникали в людей, щоб вберегти їх...

Я не змогла з’єднатися з елементами та активувати силу.

Я... Не... Могла...

***

Першим, що він відчув, — був голод.