Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

— Воно... так само... — повторила я, стискаючи пальці. У свідомості кричало: Це неможливо!

— Це... н-н-неможливо, — пробурмотів Рубер, дивлячись, як незнайомець приближається.

— Чоловік, схожий на вас... теж неможливо, — прошепотіла я у відповідь.

Із кожним кроком незнайомця до нас прохолода в залі ставала відчутнішою. Я поставила келих із шампанським на найближчий стіл. Вартові також помітно напружилися: кожен простягав до мене руку, готовий в будь-яку мить з’єднатися.

— Міледі не бажає потанцювати? — незнайомець у чорному простягнув мені руку, злегка нахиливши голову.

— Вона не...

— Так, — ледь усміхнувшись, відповіла я й вийшла до незнайомця, відчуваючи, як рука раптом засвербіла ще дужче.

— Каті! — кинув навздогін Рубер із роздратованим відчайдушним окликом.

Я лиш поглядом показала йому: “Потім усе поясню”. У грудях шалено калатало серце: було ясно, що це не просто випадковий гість. Але потрібно зрозуміти більше, якщо він підійшов до мене, то це нагода поговорити. Незнайомець стиснув мою долоню, і ми рушили в повільному колі танцю, викликаючи подив гостей, які ще не встигли отямитися від його появи.

— Як вас звати? — запитала я, намагаючись поводитись природно.

— Адамас, — сказав не відриваючи від мене темного, майже бездонного погляду. — А вам не потрібно представлятися: ваше ім’я й так усім відоме. Славнозвісна обрана Вартовими Елементів, тут і дурню ясно хто ви.

— Дійсно...

Він мені не подобався... до болю стискав мою руку та вів у танці ігноруючи музику та темп, примусом кружляв навколо себе.

Тим часом позаду відчувала чотири пари очей, що буквально спалювати мене наскрізь, та я продовжувала, щоб розпитати його бодай про щось:

— Ви, здається, вперше в цих краях, пане Адамасе? Що привело вас на свято Вартових?

Він злегка підняв брову, на мить ніби щось зважуючи.

— Я прийшов з повідомленням. Наша спільна знайома передавала вам вітання.

— Спільна знайома? Ви про кого?

Незнайомець, зберігаючи безтурботний вираз, відповів схилившись до вуха так, щоб нас ніхто не почув:

— Тоді у ванній ви так і не договорили... Тож вона тепер з нетерпінням чекає вашої зустрічі.

Дихання зупинилося. Ванна, чорна вода, той голос... Серце стислося від жаху на секунду ніби спинившись.

— Ви... що? — почала я, відчуваючи, як мене охоплює паніка.

— Не прикидайся, ніби не зрозуміла. — Він відпустив мою руку та схрестив руки на грудях відступивши, потім засунув їх у кишені. — Вона сьогодні не змогла приєднатися. Ще зарано, та час не прийшов. Тож просто передала вам новий... подаруночок.

Я відскочила на крок, тремтячими пальцями відчуваючи ще дужче свербіння на руці. Озирнувшись я помітила, як Вартові помітили зміну в нашій розмові та намагалися пробитися крізь натовп до нас.

— Оу... ні-ні-ні, — Адамас помітив це, у голосі чувся ледь стриманий насмішкуватий тон. — Нам не потрібні зайві в нашій розмові. Хіба хочемо ми, щоб вони все зіпсували?

Та коли їх відділяло від мене всього кілька кроків, постало дивне прозоро-чорне марево, утворюючи щит довкола лише нас двох. Він був ніби зітканий із тіней, подібних до його очей, що тепер дивилися з неприхованою відразою.

Вартові  підбігли але не могли прорватися крізь нього. З мого боку теж нічого — ми не могли з’єднатися, не торкнувшись одне одного. Я безпомічно дивилася, як вони стукали в темну завісу, та вона не розступалася.

— Навіть не намагайся, — у голосі Адамаса з’явилася крижана байдужість. — Кривдити тобі нічим не буду... поки що. Просто не заважай.

І тут він почав огортатися чорним сяйвом, ніби збирав довкола себе енергію, що швидко перетворювалася на чорну сферу між його долонь. Кожна нова хвиля згустку здавалася більшою та чорнішою, аж поки він не підкинув її вгору, під саму стелю.

— Стій! Що ти задумав? Зупинись! Це що таке?

Але Адамас лише глузливо посміхнувся, помахавши мені рукою:

— До зустрічі...

Він розвіявся тінями, щезнув розтанувши в повітрі, а щит так і залишився, відрізаючи мене від інших. І в ту ж мить сфера над головами гостей вибухнула, розсипаючись на сотні дрібних крапель. Спершу вони нагадували чорний сніг, та придивившись, я із жахом зрозуміла: це ті ж самі зерна, які ми знаходили в заражених людей. Отже, це не Скверна їх заражала — це він.

— Ні, ні, ніііі! — закричала я, кидаючись на прозоро-чорний щит із кулаками. Та він не піддавався.

Я бачила, як ці чорні крупинки починають поволі опускатися донизу. Люди в паніці кидалися до виходів, але всі двері та вікна теж виявилися затягнутими мороком, що залишив Адамас. Відчай лунав у криках гостей, які не могли вирватися та сховатися.

Емер утворив захист над залом накривши всіх зеленим захисним куполом... який луснув від одного лише дотику зерна до нього.