Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— Коли ми укладали угоду, ти не казала, що це твій спадок, — відказав він.

— А мене ніхто не запитував. Ну та він мій, і я вільна використовувати його як забажаю.

— Не треба так робити, — утрутився Геміш.

— А я зроблю.

Вест тяжко зітхнув.

— Такої можливості тобі може більше не випасти, Фейбл.

— Розумію. І саме тому не хочу її проґавити.

Хотілося, щоб він почув і зрозумів те, чого не промовляю вголос. Що хоч і казала, нібито йому не завинила, проте я перед ним у боргу. І хочу відплатити сторицею.

— Дві третини — у гросбухи «Жоржини», а решту поділимо. Порівну. — Згорнула мапу і сунула за пазуху.

Якусь мить Вест зиркав на мене й ворушив губами, ніби набирався сміливості вимовити щось важливе. Та щойно розтулив рота, на палубі зачулися кроки: хтось біг до напіврубки.

— Весте! — у дверях виринула стривожена Вілла. — Ще одна халепа.

Роздiл тридцять четвертий

Усі вшістьох, ми стояли пліч-о-пліч біля леєра, чути було лише, як над нами шурхотять мотузки між сегарсами. На віддалі, під залізною аркою, що вела до гавані під Серосом, погойдувалися смолоскипи. Холодний вітер розігнав туман, у якому ховалася «Жоржина», і тепер нас стало чудово видно.

— Ех, — зітхнула Вілла. — Недобре це.

Я підвела очі на фок-щоглу, де Лео закінчував прилагоджувати останнє нове вітрило: глянувши вниз, він аж заціпенів від переляку. Розпочате ним мало завершитися: підходила команда Золи.

— Що коїться? — гукнув він.

Смолоскипи вже наближалися до доків, і в їхньому світлі я ледве могла розгледіти юрму чоловіків, що їх тримали. Зрозумівши, що затівається, відчула в животі важезну каменюку.

«Жоржину» збираються підпалити.

— Готуйсь!.. — коротко гаркнув Вест і хутчіше за луну власного голосу кинувся до правого борту, де Остер уже розблоковував ручку якоря.

— Ми відчалюємо! Як не зійдете, то тут і лишаєтесь! — крикнула я, і очі Лео мало не вилізли із зіниць.

Він вихопив потрібний інструмент із ременя й заходився хутко закріплювати останній кут вітрила, а руки тремтіли.

Ручка різко клацнула, Остер із Вестом підняли якір, а я взялася розбирати линви, одним оком споглядаючи берег. Зола гадав, що без вітрил із

Вестом буде покінчено — утім так не сталося. Тепер, якщо він прагнув покласти кінець «Жоржині» разом із командою, лишалося одне: потопити судно.

Лео незграбно зіслизнув зі щогли. Не втримавшись на ногах, гепнувся об палубу, захрипів від болю і звівся, потираючи бік.

— Готово? — Я позирнула нагору: білосніжні вітрила акуратно згорнені, кільця виблискують.

— Готовіше нікуди! — відказав той, поспішаючи до леєра.

— Агов?

Лео розвернувся, перекинув сумку з інструментами через плече.

— Гроші свої забираєш чи ні?

Майстер вилаявся й подався назад до мене. Жбурнула гаман, Лео ухопив його, рвонув до драбини і зник за бортом.

Вілла підняла вітрила на грот-щоглі, і вони зловили південний вітер. Дуже доречний, щоб забратися з гавані, перш ніж ці смолоскипи лизатимуть нашу палубу.

Розібравшись із линвами, я відскочила від щогли, намотавши мотузки на кулаки. Вітрила розгорнулися одним рівним змахом, і, спружинивши обома ногами, я замилувалася чіткими ясними кутами на тлі темного неба. Вітрила були прегарні, розіпнуті в нижнім куті лакованим рангоутним деревом на два готових до зльоту крила.

Геміш забрав у мене линви, і я метнулася через борт і поквапилася на причал. «Жоржина» вже дрейфувала: з якоря знялася, вітрила підняті. Я відв’язала кидальний кінець від першої швартовної тумби, той стукнувся об борт, і Пай засмикнув його нагору.

За спиною вже чулися крики, а я все трудилася над другим кінцем: мотузка була прив’язана заміцним вузлом. Ухопила петлю і, відхилившись усією вагою, щосили смикнула, горлаючи:

— Ну ж бо!

Мотузка спорснула, а я беркицьнулася на спину, так гепнувшись об землю, що здалося, ніби мені загатили під ребра й легені стиснулися, мов кулаки. Команда Золи вже була у двох кроках, вони мчали просто на мене. Кинулась назад до кнехта, розмотала линви, а Пай затягнув їх на борт — от тільки корабель уже був задалеко. До драбини вже не дотягнутися.

— Фейбл! — гукала Вілла.

Я метнулася до води, закинула руки, відштовхнулась і полетіла до балясини. Ухопилася за мотузки обома руками, бухнувшись об корпус, а ногами волочачись по воді. Над головою вже зблиснув язик смолоскипа.

— Сюди! — Через леєр перехилився Вест, тягнучи до мене руку.

Я чимдуж подерлася смикливою драбиною, аж тут, коли вже пролізла половину шляху, одна з мотузок шарпнулась і луснула, і мене мало не скинуло у воду. А внизу хтось уже схопив нижню щаблинку. Випірнув на поверхню, учепився в мого черевика й тягнув донизу. Я хвицалася, доки не влучила в щелепу: нападник загарчав від болю, але

видряпався вже високо. Затиснула мотузки ліктями, намагаючись утриматися під його вагою і сягнути до ременя, та марно. Ножа не дістати, а якщо руки ослабнуть — шубовсну звідти.

Над головою майнула тінь, хтось злетів у повітря й за мить зі сплеском опинився в морі позаду мене. Кинула погляд униз — над темною поверхнею показалася Вестова голова. Золин матрос стягував мене донизу за сорочку, а Вест тимчасом мерщій гріб до нас.

Відтак удерся з іншого боку драбини, між моїм тілом і корпусом корабля, і, порівнявшись зі мною, обхопив за талію та висмикнув ножа з мого ременя. Широко замахнувся збоку — і встромив лезо ворогові під ребра. Той заволав, з останніх сил намагаючись утриматися за мене й не зіслизнути, але Вест засадив йому ногою в груди та скинув у воду.

Драбина шалено хилиталася, я притиснулася до мотузки щокою, хапаючи ротом повітря. Руки тремтіли.

— Ти як? — Вест простягнув долоню між мотуззям, відсунув мені з лоба волосся, стурбовано оглянув.

Я озирнулася: гавань віддалялася, а на березі стовбичило зо десяток чоловіків. Зачувши про нові вітрила, Зола зажадав крові й відправив на нас усю команду. До світанку кожен торговець у Серосі дізнається, що ми відчалили. І після того, як Зола явно показав, що намагався поставити команду «Жоржини» на місце,