Читати книгу - "Пастка для некромантки, Агата Задорожна"

 – І вони його знайшли. Щонайменше, ми так думали спершу, – вона хрипко розсміялася, і від цього звуку у Тесея волосся на руках стало дибки. Здавалося, магія Айзи навколо неї загусла, утворюючи дивний захисний кокон. 

 – Він пообіцяв допомогти – тільки йому, Кітові. Сказав, що мені вже пощастило, що жива, а з магією можу попрощатися. Батьки, звісно повірили. А як було не повірити – він виглядав, як справжній чаклун, – Айза виплюнула це слово як справжню образу. – Весь обвішаний талісманами, амулетами, а за спиною в нього був цілий мішок із травами і зіллями. Одне з них від і дав Кітові. Ще поводив над ним руками із амулетами. Сказав, що це приведе його до тями, і що з ним усе буде добре. Він… просив багато грошей. 

Айза стиснула щелепу. Вони жили скромно, але ніколи не бідно – важка праця завжди винагороджувалася тим, що вони мали смачну їжу на столі, подарунки з ярмарку кожного сезону і найкращий одяг в усьому селі. Але після того, як чаклун пішов, вони залишилися ні з чим. 

За одну ніч батько зібрав у співчутливих сусідів сто п’ятдесят золотих монет – суму майже нечувану для Малих Жабок. Але що важили гроші, коли мовилося про кітове життя? Звісно, її батьки вчинили би так знову – для кожного з них чотирьох, Айза це знала. Але від цього злість в неї під шкірою не вщухала і на краплю. 

 – Нам довелося віддати усі красиві сукні, худобу, частину врожаю і усі гроші, що батьки збирали на посаги мені, Лін і Таві – і однаково ми віддавали борги ще роки по тому. 

Айза подивилася у лице Тесея. 

 – Ти, певно, думаєш, що я сумую за грошима? Що мені все одно на брата? Це не так. Зовсім не так. Але мене бере злість, бо цей чаклун – артефактор, користувач талісманами і зіллями, якщо дозволиш – він обдурив нас. 

 – Але ж… Кіт прокинувся зрештою, так? – запитав Тесей. 

 – Так, – відізвалася Айза. – Того ж таки дня, тому ми і віддали усе тому пройдисвіту. Ось тільки він ледве ходив, майже не говорив і був сам не свій. Він бачив не нас, а одні тільки марення, навіяні духом. Чаклун переконав нас, що це минеться за кілька днів. Цього не сталося. Кіт і досі… зараз він майже весь час при своєму розумі, але найменше… найменше потрясіння, найменший заголосний звук повертають його до марень. І зараз з цим вже нічого не можна зробити. Коли ми змогли відшукати справжнього цілителя, він сказав, що вже надто пізно. І те саме говорили і десятки інших. 

Але якби ми відразу знайшли чесного чаклуна – якби не віддали усіх грошей шахраєві, з Кітом би зараз усе було б у порядку, – Айза не змогла стримати злісного зітхання, що вирвалося з горла. 

Тесей дивився на неї повним співчуття поглядом, і Айза відвернула голову. вона вже бачила, що він збирався сказати. Певно, почне переконувати її спокійним, розумним голосом, що те, що сталося з нею, жахливо, але вона ж не може зневажати усіх користувачів артефактів! І що її батьки були необачними, що потрапили на гачок шахрая. Айзі доводилося чути щось подібне принаймні кілька разів – і всі дуже легко говорили про те, що її матір із батьком мали відмовитися від єдиної доступної допомоги, нехай і непосильної для них, коли на ліжку у світлиці лежав непритомний Кіт, що ледве дихав і однією ногою вже стояв у могилі. 

 – Мені дуже шкода, – почав Тесей. Айзі здавалося, що почав. 

Але він чомусь нічого більше не говорив – тільки підійшов до неї ближче і склав одну руку їй на плече. По ньому від цього жесту розлилося тепло, і Айза відірвала погляд від своїх забинтованих пальців. 

 – Дякую, – хрипко сказала вона. – Це… стара історія. Не варто її розкопувати ще далі. 

Тесей слухняно кивнув. Ще кілька митей він стояв поряд із нею зі співчутливо-скорботним лицем і, вочевидь, не знав, як перевести розмову у звичне русло. У нього були десятки запитань, але він не наважувався їх ставити, і Айза тільки сподівалася, що найближчим часом він і не наважиться. 

 – То що з перснем? – зрештою запитала Айза, намагаючись звучати якомога енергійніше. Вона кинула погляд на стіл, де кільце лежало так спокійно, наче взагалі не було прокляте, і всі останні події Айзі просто привиділися. 

 – Заточений дух. Не знаю, чи ми маємо його звільнити і знищити, чи просто зробити так, щоб перстень можна було носити, як звичайний. Це ж не справжня проклята річ. Можливо, хтось загинув і добровільно вирішив заточити свій дух – так буває насправді. Або ж… або ж це помста. 

Айза цілком собі таке уявляла. Проте не було, певно, нічого більш жорсткого, ніж ув’язнити людський дух після загибелі у маленькому перстенику – а той був вже старим, і Айза навіть не могла уявити, скільки часу той дух там провів. 

 – Тоді, можливо, варто запитати у власника. І заодно повернути усі інші речі – їх там багато, і майже всі дійсно дорогі… 

Айза озирнулася на ящик. Вона тільки сподівалася, що на персні усі сюрпризи закінчилися, і більше їх нічим було здивувати. 

 – Хочеш прогулятися? – жваво запитав Тесей. Айза кивнула ще до того, як встигла обдумати цю думку, і тільки тоді зрозуміла, як вона втомилася дихати запиленим повітрям, сидіти перед чужими речами і копирсатися в мотлоху. Їй потрібно було вийти надвір. 

 – Тоді зараз подивимося, кому належать всі ці речі… Скажи мені номер ящика. 

Тесей потягнувся на полицю, де стояли журнали – Айза була здивована, що за усієї загальної неорганізованості у “Кривому горбі” хтось взагалі їх вів.