Читати книгу - "Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста"

Сиджу на іншому краю ліжка та чую, як Герман тихо, майже беззвучно, виходить із кімнати, залишаючи мене.

Сильніше загортаюся в ковдру. Що це було? Чому я… Адже все ж почала я… Сама сказала йому поцілувати, а коли він не захотів, то накинулася на нього!

І для чого це зробила? Бо п'яна була? Та не настільки ж сильно… А зараз взагалі відчуваю скляну тверезість, що хоч за кермо можу сідати.

Чи вчинила через те, що побачила Дениса з тією хвойдою? Не знаю…

Але що тоді підштовхнуло кинутися йому на шию? Це питання до біса складне. А також я не маю на нього відповіді. Її просто нема…

Невіддано звідки з’явилося бажання, яке відімкнуло здоровий глузд та все! І ледь не сталося того, чого не мало бути.

Усе стояло фактично на межі. Я навіть думала, що не зупиниться. Продовжить цілувати, пестити руками… А цьому було опиратися дуже важко. Це везіння, що у мене знайшлися сили на спротив.

Звабник!

Глибоко дихаю… Втягую повітря через ніс. Намагаюся заспокоїтися.

Загалом нічого ж поганого не сталося. Головної помилки не було скоєно.

Ну хіба тільки роздягнув та майже голою бачив. Ще його руки всюди побували.

Досі відчуваю власні доторки.

Але чому не проігнорував? Бачив, що трішки п'яна…

Здіймаюся на ноги. Разом із ковдрою йду до панорамного вікна. За ним вирує ніч.

Сідаю та дивлюся вдалину. Море спокійне, а місяць кидає срібні промінчики на воду. Видно маленькі хвилі. Вони повільно гойдаються та діють на мене, мов заспокійливе.

Але попри спокій, який настає всередині, то я чомусь плачу. Сльози тихенько тюпають щоками. Стираю їх рукою, і тут починаю думати, що робити після цього.

Адже ранок неодмінно настане, та ми перетнемося. І як мені в очі йому дивитися? Що говорити?

Звинуватити, що ледь не скористався моєю безпорадністю? Ні. Це нерозумно. Я сама полізла до нього…

Як же складно. Витираю чергову порцію сліз та лягаю на ліжко. Скручуюся в калачик та заплющую очі, думаючи про дії.

Засинаю.

Коли прокидаюся, то спочатку мені спокійно. Перед очима відкривається блакитне море, але тут до голови залітають спогади про вчорашній вечір. Вони моментально псують мій настрій, а добиває мене стукіт у двері.

Це він.

- Так, - мовлю я та боязко повертаю голову до дверей.

Показується висока постать Германа. Наші погляди моментально перетинаються. Він, як завжди, спокійний, а я відчуваю пекучу паніку та збентеження.

- Уже пора вставати, - каже. - Нам через дві години їхати.

- Добре.

- Чудово, сніданок чекає, - відповідає та ховається за дверми, а я бухаюся на подушку. Відчуваю злість на себе.

Не хочу йти снідати та бачити його, але варіантів у мене мало. Встаю, приймаю швидко душ, а коли витираюся рушником, то помічаю, що хтось учора перестарався. Підходжу ближче до дзеркала та бачу бурі сліди від поцілунків. Вони вкривають доріжкою праву сторону шиї аж до ключиць. Несильні, але декілька днів мулятимуть очі.

Опускаю свій погляд та йду одягатися. За хвилину на мені джинси та чорна блузка. Виходжу до вітальні, де сніданок чекає, а також на дивані сидить Герман.

Я ж таки не знаю, що йому казати… Чорт!

Сідаю, мовчки беру виделку та починаю їсти млинці. Чоловік не рухається - слідкує за мною. Це дратує, але продовжую снідати, мов нічого не сталося.

Утім це дуже важко. Кожний шматочок ледве запихаю, а коли з'їдаю один, то наливаю собі чаю. Не хочу їсти. Тихенько сьорбаю із чашечки коричневу запашну рідину та відчуваю, як мене сковує присутність Германа, а там його голос накидає мотузку на тіло та здавлює:

- Голова не болить?

- Ні, - моментально відповідаю.

- Це добре, - протикає мене поглядом та розпочинає допит. - Що учора сталося?

- Я не думала, що мене так сильно рознесе від декількох келихів, - тихо бовкаю. Ну навіщо він мене катує? Не бачить, що мені зле?

- Тепер будеш знати, - зауважує.

- Ти злишся на мене, що не пішли до ресторану? - дивлюся на чай.

- Не можу чітко відповісти на твоє питання, - дає таку відповідь, а я на секунду кидаю на нього лякливий погляд. - Після того, що сталося далі, то важко зрозуміти на що саме злюся чи не злюся. Скоріше чекаю цю злість від тебе, бо ти зараз точно мені скажеш, що я хотів тобою скористуватися.

А він готувався до такого варіанту. Гадав, що наїду на нього з таким.

- Нічого подібного висловлювати не буду, - продовжую досліджувати очима чай. - Я вчинила велику помилку.

Тиша. Мабуть, подібної відповіді не чекав, але довго не мовчить.

- Погоджуєшся з тим, що перша все почала?

- Так, - відчуваю, як серце в грудях швидше колотиться від нервової розмови. - І визнаю, що це була велика помилка.