Читати книгу - "Пазл"

Ілан схопив аркуш, що лежав на грудях трупа. Він був пожовклий, вочевидь, вирваний із зошита і пом’ятий. Ілан прочитав машинописний текст:

Люка Шардон хіміорезистентний до більшості нейролептиків, що робить завдання персоналу вкрай складним. Зважаючи на його схильність до автодеструкції, за ним знадобиться посилений нагляд.

За словами мого колеги, він майже постійно перебуває у своєму вигаданому світі і лише в рідкісних випадках повертається до реальності. Коли він перебуває у своїй уявній фазі, ніщо в його поведінці не виказує хвороби. Психоз заволодів його життям, снами, соціальною поведінкою. Коли він проявляється, пацієнт здається нормальним, у цьому його парадокс і його небезпечність.

І навпаки, коли психоз відступає і розпочинається фаза повернення до реальності, у пацієнта з’являються спалахи агресії: він вважає медичний персонал переслідувачами, які, за його словами, намагаються спотворити правду, щоб виставити його божевільним. Він поринає у цілковито параноїдальне марення і відмовляється перебувати в лікарні. Сьогодні він напав на санітара.

Пацієнт із палати 27 досі не пам’ятає нічого ні про епізод у притулку, ні про вбивство своєї дівчини. У його голові вона продовжує жити своїм життям. Він вигадує її існування. У нього відсутня межа між реальним та уявним. На цій стадії психічного розладу він — людина, здатна вбити і потім розслідувати це вбивство, щоб знайти винного.

Моє завдання — підвести його до прийняття правди: вбивства вісьмох людей. Це єдиний шанс покращити його стан.

Потрібно знайти вхід, перший ключ, що відчинить двері до його свідомості. Інші ключі з’являться згодом, і ми будемо щоразу сильніше проникати у глиб його психіки.

Для першого разу ми спробуємо електротерапію.

Ілан закляк. Автор цієї доповіді — вочевидь, психіатр — згадував епізод у гірському притулку. Але як це можливо, якщо лікарня була зачинена вже п’ять років, а вбивство вісьмох людей сталося рік тому? Чому вбивця Гаеля Мокі залишив цей текст на тілі жертви?

Приголомшений, Ілан відступив на два кроки і раптом відчув біль, після чого щось холодне потекло по його спині.

Він заверещав і обернувся.

Перед ним стояла постать із порожнім шприцом у руці.

Зір Ілана вже затуманився, все навколо крутилось, але він встиг побачити, що на нападнику був оранжевий комбінезон і мішок на голові. Мішок із двома маленькими отворами, такий же, як у нього.

Ілан простягнув руку, щоб стягнути мішок і відкрити обличчя, що було перед ним. Але ноги підкосилися, і він рухнув на купу одягу мерців.

Його шприц розбився об підлогу, і рідина розлилась у нього на очах.

Після чого настала цілковита темрява.

45

Кошмар повертався.

Отямившись, Ілан зрозумів, що зараз знову буде боляче. Тому що ремені на ньому були затягнуті. На зап’ястях та гомілках. Йому заткнули рота огидною ганчіркою, скрученою в жмут, і заклеїли скотчем. Поодинокі звуки, які проривались крізь його губи, були схожі на уривчасті викрики.

Очі не могли звикнути, все було розмите і нечітке, наче він дивився крізь калейдоскоп. Кольори змішувалися, прямі кути заокруглювались, форми спотворювались. Однак він швидко зрозумів, що перебуває в стоматологічному кабінеті, міцно прив’язаний до крісла, що колись використовувалось для лікування. Тримач із лампою був розташований просто над ним, і раптом сліпуче світло обпекло йому сітківку.

Хтось увімкнув електрику.

Ілан уже уявляв найгірше: бормашина торкається його зубів, гострі інструменти нащупують нерви, тріскається емаль. Гіршого болю, мабуть, не існує. Він хотів відвернутися, але йому завадив ремінь, що фіксував лоб. Він застогнав крізь кляп. Мерзенний присмак якогось медичного розчину застряг глибоко в горлі. Він подумав, що от-от вирве, але блювотний позив одразу зник.

У нього паморочилось у голові. Коли він знову розплющив очі, в його полі зору на долю секунди з’явилося дуже розмите обличчя у хірургічній масці і одразу ж зникло. Він почув характерний писк електрокардіографа.

Навіщо вони під’єднали до нього датчики? Щоб побачити, до якої міри він витримає тортури?

Навколо нього почали лунати голоси. Голоси чоловіків та жінок, які, здавалось, сперечалися, але він не розумів ані слова, тому що звуки долинали спотворені, сповільнені. Але Ілан не сумнівався: серед них були голоси, які він уже чув, які іноді шепотіли у його голові і через які йому здавалось, що він божеволіє.

Хтось говорив йому на вухо.

— Ви знаєте, чого ми хочемо.

Це був чоловічий голос, низький, але м’який.

— А тепер ми розраховуємо на вашу цілковиту спів­працю, щоб ви надали нам дані, які нам потрібні. Звісно, ви знаєте які, пане Дедіссе. Чи не так?

Мокі… Він мертвий… подумав Ілан. Його вбили викрут­кою. А тепер візьмуться за мене. Вони катуватимуть мене і…

— Тепер ви зосередитесь і будете слухати мій голос. Лише звук мого голосу, нічого більше навколо не існує.

І поки голос шепотів йому на вухо ці фрази, Ілану здавалось, наче він падає в прірву. Речовина, яку йому вкололи, досі «глушила» мозок.

Йому здалось, що він знову непритомніє.

А тоді його очі розплющились, та це сталося у його голові. Опинившись у глибокому проваллі свідомості, він відчув, що витає у великій темній кімнаті. Його тіло прямує до яскравого і надзвичайно теплого світла. Із цим сліпучим світлом з’явилися картинки. Потім звуки і запахи.

Спогади знову виринули з глибини його підсвідомості.

Ілан побачив себе з батьками, на траві у парку, який він не впізнавав. Вони втрьох пікнікували за дерев’яним столиком. Двоє хлопчиків і дівчинка одного віку каталися на каруселі. Стояло літо, небо було приголомшливо-­блакитного кольору, незважаючи на наявність у глибині парку заводу з великим димарем, з якого валив темний дим. Перехожі були вдягнені легко. Мати виймала з жовто-білої сумки-холодильника сендвічі, поки батько сидів на траві і малював щось у зошиті, який Ілан одразу впізнав: той самий, в якому була захована мапа скарбів. Ілан підійшов ближче, щоб подивитися, але батько згорнув зошит і повернувся до столу.

— Він згорнув зошит. Я не встиг побачити.

Ілан почув власний голос. Він відчував свіже повітря в горлі — вочевидь, кляп вийняли,— але був неспроможний реагувати чи хоча б розплющити очі. Голос досі лунав, десь у голові, він говорив з ним лагідно, спокійно. Голос вів Ілана крізь його свідомість, відчиняючи двері, про існування яких він навіть не знав.

І я все це усвідомлюю. Як вони це роблять?

Ілан дозволяв себе вести, він хотів зрозуміти, але водночас не мав сил боротися проти цієї присутності у своєму мозку. Він знову відчув тепло, і на «екрані» його повік кольори перебудувались в іншу картинку.

Ще один уривок із життя. Він сидів на своєму ліжку, схрестивши ноги, перед ним був розгорнутий батьків зошит. Цього разу загадковий кольоровий малюнок було чудово видно: гірський пейзаж з озером, з веселкою дивних кольорів і островом посеред обширу води. А також численні деталі, які свідомість Ілана відтворила досконало.

Ілан зі спогаду тримав перед собою аркуш, на якому він дуже дрібними літерами щось нашкрябав.