Читати книгу - "Непокірний трофей, Олена Гуйда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Ні, я в порядку... – вона слабо спробувала заперечити.
- Вважай, що це наказ. Від принцеси Елехорії. Раз подругу ти не слухаєш.
- Так, принцеса, - Лея навмисне низько схилила голову і, посміхнувшись, вирушила в бік головної сходів.
Тільки б її підозри виявилися вірними! Вона заслуговує відчути радість і щастя материнства. Сподіваюся, дитина Леї буде жити в мирній Елехорії.
Перевела погляд на садок, де зараз тренувалися воїни. Погляд ковзав по міцним фігурам в пошуках його. Раптово помітила якийсь різкий рух. Вигуки, крики. Воїни зупинили тренування і розступилися перед двома вартовими, що тягли на собі чоловіка. Його форму не було можливості розгледіти. Хто це? Ще один зрадник?
Підхопила поділ сукні і кинулася у бік головних сходів.
Перед очима миготіли здивовані обличчя слуг, охоронців, коридори, портрети... Але дістатися до місця події мені не дозволили. Два стражника перегородили дорогу, не дозволяючи пройти. З ціллю моєї ж безпеки та за наказом Торема. Значить, він уже тут?
Покрокувала по доріжці, що йде уздовж королівського саду. Зараз там повисла якась тяжка тиша. Не було чути дзвону клинків, звуків ударів... І лише ухання сови пронеслося над парком. Сова?! Знову сова!
- ... вивідач! його спіймали у східній межі, повелитель, - заговорив хтось із вартових.
- Я лише прийшов за тим, що мені призначалося, – пролунав здавлений хрипкий і чомусь смутно знайомий голос, але його обірвав різкий удар.
Я здригнулася.
- Не варто! – Торем різко скомандував і звернувся до бранця. – Я ж тобі назначалось?
- Принцеса Адріана, - голос став голосніше і сильніше, а моє серце судорожно стислося. Я знала того, кого зараз приховували від мене кущі альхеоли. - Я спадкоемець трону Лернтанії. І рука принцеси Адріана обіцяна мені з народження. Я кидаю тобі виклик, Вигнанець! І якщо ти не боягуз, який звик ховатися за спинами своїх вартових, то битимешся зі мною в чесному поєдинку!
Адріана
На коротку мить завмерла, відчуваючи, як кров завирувала по венах. Поєдинок?! Джералд не в собі?!
- Відпустіть наслідного принца Лертанії, - Торем різко й трохи насмішкувато скомандував, його голос звучав у цій зловісній тиші ніби гуркіт грому. – І принесіть зброю! Поєдинок відбудеться зараз.
І тут же пролунали гучні схвальні вигуки воїнів півночі.
- Ні! – скрикнула і кинулася в бік найближчої доріжки, але, по-моєму, мене ніхто не почув.
Після всього, що сталося, Джералд з'явився за мною?! Після того, як на всю країну заявив про моє безчестя? Після того, як я з-за нього ледь не вирушила на той світ? Він з'явився вбити... безсмертного?!
Раптова думка осяяла свідомість, від чого серце підскочило в грудях. Тобіас! Це хитрий план Тобіаса, щоб Торем розв'язав війну з Лертанією убивши наслідного принца. Цього не буде!
- Принцесо! – прямо переді мною з'явився Кнут, трохи схиливши голову, але загороджуючи прохід.
- Пропусти мене! – спробувала обійти воїна, але марно. - Торем не знає, що творить!
- Боюся, у нього немає вибору, принцесо, - Кнут обережно підхопив мене під руку. – Поєдинок відбудеться. В іншому випадку Торем втратить довіру своїх вірних воїнів. Ніхто не сміє називати Торема Хравнсона боягузом.
- Але Торем вб'є наслідного принца! А це означає, що Лертанія оголосить нам війну! Цього не можна допустити!
- Наслідний принц Лертанії порушив кордон, першим кинув виклик, - Кнут відгукнувся, але все ж в тоні його голосу відчувалося сумнів. - Ходімо, принцесо, я відведу вас до палацу.
Нікому ніякого діла не буде до того, хто і кому кинув виклик!
- Ні! Я повинна бачити цей поєдинок! – підвела погляд, даючи зрозуміти, що не піду. Я повинна глянути їм в очі. І запобігти смерті.
Кнут завмер, а потім коротко кивнув.
- Добре, але я залишуся з вами, принцесо. І на безпечній відстані, - воїн розвернувся в бік саду, жестом запрошуючи мене йти за собою.
Хотілося зірватися на біг. Встати між ними, припинити це божевілля! Поглянути кожному в очі в надії не побачити там смерті сьогодні. Адже хто знає, може їх доля знову змінилася? Я втрутилася в те, що вже було визначено. Але чи означає це, що змінилися й інші долі?
Кнут вивів мене в сад, туди, де годиною раніше проводилася тренування воїнів півночі. Палючі промені полуденного сонця розжарили повітря, обпалювали шкіру. Від спеки ставало важче дихати. Але цього ніби ніхто не помічав. Зараз розпалені воїни, що переговорювались упівголоса, розступилися, утворюючи подобу арени.
І в центрі завмерли двоє. Торем і Джералд. Без панцирів, шоломів! Так на них навіть сорочок не було! Вони з легкістю балансували свої мечі в руках, звикаючи до зброї. Сталь відображала сонячні промені, засліплювала. Торем здавався оманливо розслабленим, здалеку неможливо було роздивитися його обличчя, побачити очі... І Джералд. Зовсім не схожий на того юнака, що я знала. На його тілі було видно сліди від ударів, свіжі садна і синці. Жорсткий колючий погляд спідлоба, губи щільно стиснуті.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непокірний трофей, Олена Гуйда», після закриття браузера.