Читати книгу - "Відлуння у брамі"

— Ні.

— А Ви знали, кому належав той літачок? — терплячий слідчий поставив наступне питання.

— Потім хлопці на базарі балакали, що якомусь багатієві з Росії.

— Ви вбили двох людей і ще двох тяжко поранили. Зокрема й російського багатія. Ви розумієте, що він такого не вибачить?

— Так, розумію.

— Лише ми можемо Вас захистити.

— Але Ви мусите допомогти нам із Томасом, — втрутився молодий.

— Ми показали Ваше фото кільком сусідам Василя, — вів слідчий далі, — і вони підтвердили, що Ви певний час жили у його помешканні, неподалік метро «Вокзальна». Вас бачили і у вікні, і на сходах з цигаркою.

— Тепер далі, Макаре, — знову перебрав ініціативу помічник, — сусіди бачили також опецькуватого немолодого чолов’ягу, який приїздив на «Хаммері». Це Томас?

— Скажіть — раптом перервав його Макака. — А ви усіх трьох хлопаків, які… ну, тоді на аеродромі…

— Ні, лише двох, — помічник задоволено всміхнувся якимось своїм думкам. — але ми знаємо, що третього на Ваших очах посеред білого дня викрали на площі Петровського. Так?

— Так.

— Здогадуєтеся, хто це зробив? — запитав слідчий.

— Томас.

— Навіщо ви прикидаєтеся дурнем?! Томасові ніхто з вас живим вже не потрібний! — слідчий вдав, що трохи сердиться. — Він би не переймався такими складнощами — просто б пристрелив, — останні слова він вимовив підкреслено буденно.

— Як виглядала машина, у яку вкинули Вашого спільника? — помічник також прикидався сердитим.

— Брудний такий сірий мікроавтобус…

— О, нарешті слово правди, — підбадьорливо, якось навіть по-змовницькому всміхнувся помічник. — Ми переглянули запис із камери відеоспостереження однієї установи на площі і віднайшли момент викрадення. Так, це справді був мікроавтобус. Але знаєте, що цікаво? В Інтернеті хтось виклав інше відео, схоже, кадри з автоматичного відеореєстратора[35] якогось великогабаритного транспорту — автобуса чи вантажівки, на яких видно Вас, Макаре, а тоді одразу сам момент викрадення хлопця…

— Видно, як я йому за мить до того помахав рукою?

— Так, — підтвердив це припущення слідчий.

— А тепер погляньте ось сюди, — помічник дістав планшет. — Впізнаєте?

На екранчику можна було роздивитися, як Макар лізе іржавою драбиною із тієї лиховісної квартири у Запоріжжі, тоді падає та кричить у корчах під зламаною горобиною.

— Це Вас фільмував один школярик… Уявіть, коли обидва ці записи потраплять на очі тим, хто опікується безпекою Шахсуварова, — лагідно говорив слідчий. — Ви ж просто зірка Інтернету. Знайти Вас за таких обставин не становитиме жодних проблем.

— Ви що, виклали в Інтернет і те, що відзняв мобілкою отой шкет? — Макака пересмикнувся під ковдрою.

— Ні, — погляд довготелесого світився спокоєм щирої правди, — то дитина сама розмістила на власній сторінці, хвалилася перед однокласниками. Ну а вже доросліші юзери розкидали по інших сайтах. Запис півдоби посідав друге місце за переглядами в українському сегменті Інтернету.

— Тож можливо, що Шахсуваров вже знає, де Ви, — додав слідчий.

— Скажіть, Макаре, — байдужим голосом поцікавився помічник, — то яку байку ви придумали для Томаса, аби він передумав вбивати Вас одразу?

— Я сказав, що знаю, де зараз Ден із Гусиком…

— А хто такі Ден та Гусик? — довготелесий підвівся, бо засидів ноги.

— Вони викрали в одного дядька портфель… Це Томас просив.

— Портфель, кажете! Давайте подробиці…

Макака незчувся, як розповів слідчим і про замовлення Василя викрасти портфель, і як Ден рвонув його з рук товстуна, і все, що знав про Томаса та подробиці атаки на літак. Закінчив свої свідчення тим, що зізнався: історію про роботу Дена з Гусиком у Коблево він вигадав від початку й до кінця. Довготелесий навіть похвалив його за добре розвинуту фантазію, яка направду врятувала парубкові життя. Утім, слідчі, схоже, не дуже повірили, що Макака не знає, де можуть переховуватися хлопці, але то нехай, то вже лише їхні проблеми.

Його спогади про цю вранішню розмову перервав якийсь шум у коридорі. Було схоже, що там впав стілець. Два притишених голоси — жіночий і чоловічий, лагідно пересміюючись, зашикали одне на одного, мовляв, тихіше, хворих побудимо!

Макака позаздрив і захотів зіпсувати їм те милування. Він звівся на ліктях і голосно закричав, що хоче до вбиральні, і якщо охоронець його негайно туди не відведе — він насюрчить у ліжко прямо під себе. За хвилину скуйовджений міліціонер з’явився у дверях. Він відстебнув кайданки, сердито тицьнув волоцюзі милиці й вивів з палати. Медсестри поряд, звісно, вже не було. Довжелезним коридором гуляв потужний протяг, адже через спеку всі вікна стояли прочинені, ну не витрачати ж державні гроші на установку кондиціонерів у лікарнях для «маленьких українців»[36].

Чоловіча вбиральня містилася метрів за тридцять. Макака з конвоїром не пройшли й десяти метрів, коли почули з-за прочинених дверей його палати якийсь дивний притишений звук — щось цмокнуло та зашипіло. Міліціонер вкляк на місці, а тоді припнув Макаку до ближчої батареї, і, на ходу виймаючи з