Читати книгу - "1918. Місто надій"

– Павлику, мені зле. Я, мабуть, піду, – Ганна Дмитрівна торкнулася чоловікового ліктя.

– Ох, що таке?

– Нічого страшного. Щось я трохи нездужаю.

– Я тебе проведу.

– Ні-ні… Лишайся тут. Ти тут потрібніший. Я піду, дізнаюсь, як там матуся.

– Добре. Може, таки провести?

– Ні, справді, усе гаразд. Мені тільки тяжко дивитися… на більшовиків.

Павло Гаврилович кивнув із розумінням, торкнувся до щоки дружини, легенько поцілував. Ганна Дмитрівна пішла, а він чекав, поки полонені пройдуть, щоб пошукати когось із Запорізького корпусу. Потрібно взяти двох-трьох людей і піти на пошуки Морозова, якщо той ще живий. «Як ти, старий друже? Чи дихаєш іще? Якщо так, то дай мені знак, допоможи відчути серцем, спрямуй, де тебе знайти».

За дві години Вітко увійшов до Лук’янівської тюрми, піднявся на другий поверх, стрімко попрямував довгим коридором. З ним було двоє солдатів і Назар Іванович, місцевий тюремник, який перелякано водив очима й іноді зітхав, погладжував себе по пухких щоках, примовляючи: «Моє діло маленьке. Привезли, посадив. Відвезли, привезли нових». Йому хотілося зараз сховатися, полишити цей чортів заклад, але єдине, чим обдарувала його природа – це вузькі, як у татарина, очі, й лінь, котра говорила йому щодня: єдине його призначення – це бути тюремником. «Ах, ах, зараз подивимося записи. Приїхав, так, чин із червоною зіркою на кашкеті. Усе, кінець старій владі, каже. Я що, моє діло маленьке – бери вбивць і ґвалтівників під варту і не давай їм змоги вийти на волю. Ну так, а що накажете мені робити? Не можу ж я допустити, щоб злочинці та правопорушники вийшли на вулицю? Це може нашкодити. От і доводиться стирчати тут день і ніч, така моя доля. Ні-ні, пане полковнику, ви не подумайте, я не нарікаю, їй-богу! І коли б то мені розбиратися, кого сюди привезли? Моє діло маленьке». Товстий тюремник лопотів без угаву, спотикався на сходинках, з острахом поглядав на гвинтівки українських бійців. Йому б зараз самому зачинитися в одній із цих камер, щоб світу білого не бачити. Переворот – червоні, білі, жовто-блакитні. Увесь світ набув різних кольорів, а для нього наймилішим був – сірий. Скільки таких людців, котрі ладні в стіну втиснутися, злитися з вогкою бляклістю, сховатися, тільки б їм бути непомітними в бурхливі дні? Багато їх, тому розумів Назар Іванович, що їх тьма, за ним стоїть мовчазний сонм людей, готових зі смиренням та байдужістю дивитися, як міняється влада, звершуються революції, відходять у небуття колишні герої.

«Ох-ох, не подумайте чого поганого, пане полковнику. Так, приходили червоні, більшовики кляті. Я їх серцем відчуваю, та що там серцем – ніздрями чую сморід їхній триклятий! Але що мені було потрібно? Рід мій невеликий і незначний. Батечко, от їй-богу, кажу зараз, а сам бачу його обличчя, говорив мені: “Будь вірним у малому”. От я й вірний своїй справі. А якщо не я, то хто подбає про цих сіромах? Отож бо й воно. А Морозов… Приходили щодня до нього. Кажуть, що Ленін особисто дав вказівку звести його зі світу. Брешуть, мабуть, а може, й ні. Спробуй розберись, де зараз правда, а де брехня?» Назар Іванович іноді поплескував себе по черевцю, ніби намагався відтворити барабанний дріб, який передавав його обурення. Так, він завжди намагався знайти берег у каламутній воді, шукав, як догодити можновладцям, лишався якомога далі від різних заколотів та ідеологій. А навіщо? Коли чому судилося бути, те й буде, то хіба варто опиратися?

Павло Гаврилович слухав його, намагаючись не переривати низки слів, котру плів тюремник. Ця невидима словесна огорожа, котру так ретельно вибудовував навколо себе Назар Іванович, здавалась йому бетонною, а для Вітка – примарною. «Як же так, – думав полковник, – живе собі людина, живе, не помічаючи нічого навкруги. І що? Що він залишить після себе? Хіба це не велике призначення: заповідати власний спадок? Чому ж тоді життя для багатьох є лише порожнечею? Чому?»

Процесія підійшла до залізних дверей. Тюремник забряжчав ключами, іржавий замок протяжно застогнав. Двері відчинились, і Вітко увійшов першим. Ледве помітне, блідаве молоко денного світла протікало в чорну глибінь вузького карцеру й там, змішуючись із вугляними фарбами, розчинялось, не досягши підлоги. Очі поволі звикали до темряви й починали розрізняти опуклості й вигини.

– Морозов, ти тут? – голосно запитав Павло Гаврилович.

– Тут, тут, – замість підсотенного відповів тюремник і подріботів у глиб приміщення.

Полковник стояв біля входу, коли Назар Іванович пропав у темряві; здавалося, непроглядна безодня поглинула його без вороття. Але по якійсь миті, а може, і вічності, почувся звук, потім шарудіння й видих.

– Тут він, пане полковнику, тут! – знову, уже з радісними нотками прогугнявив тюремник.

Підійшов солдат із лампою, підніс її ближче, і золотаве світло зафарбувало плісняву стін у колір бронзи, ніби це була печера із покладами коштовних металів. А на брудній підлозі, вкритій щільним шаром пилу, змішаного з водою, кров’ю та потом, лежав Морозов. Його побите обличчя вкрили рани, перетворивши шкіру на якусь неприродну мозаїку з нерівних плям. Сорочку порвано, і все тіло пошматоване темними смугами від шомполів, котрими били нещасного. Пальці неприродно вивернуті, зламані. Губи спухли від побоїв, а очей не видно за синцями.

– Морозов, Морозов! – кілька разів повторив Павло Гаврилович, а потім торкнувся до шиї, щоб прощупати пульс.

Підсотенний не ворушився, та й зрозуміти, чи живий він, крізь шар бруду було дуже важко – тіло було холодне. Тюремник спробував був підняти руку в’язня, але та лише кволо поворухнулась, повністю підкорюючись волі Назара Івановича. Морозов був уже неживий. Ох, дорогий друже, тобі не довелось загинути