Читати книгу - "1918. Місто надій"

– Я все-таки сподіваюся, моя люба… Що ти будеш завжди зі мною… Завжди…

– Це справді так, Павлику. Це так…

Павло Гаврилович хотів був щось іще додати, але раптом подумав, що тиша в серці краща за будь-які слова. Він усміхнувся. Ганна Дмитрівна подивилась на чоловіка променистим поглядом, а потім так само усміхнулась. Усе-таки їхні пригоди скінчено. Вони вижили.

– До речі, як там Морозов? Чи відома його доля?

– Ох, Павлику! Морозов зник. Коли мене…

Раптом жінка замовкла, ніби рота їй умить заклеїли. У її тілі накопичилося стільки болю й переживань, що вона боялася зараз відкритись чоловікові, адже здійснити це можливо тільки разом із потоком сліз і стогонів. Тому вона закусила губу і змовчала.

– Кажеш, зник? Боже мій, та чи не порішили його більшовики?

– Я не знаю, Павлику. Я не знаю…

У голосі Ганни Дмитрівни з’явилися мінорні ноти; вона і хотіла б допомогти, та не знала, чим.

– Що ж, годі про це… Дізнаюся, що з ним скоїлось.

Павло Гаврилович посерйознішав. Звістка про можливу загибель товариша засмутила його, завдала гіркоти, розхвилювала.

Увійшла Маруська. Вона – з кам’яним, як зазвичай, обличчям, міцно стиснутою мушлею губ, колючим поглядом – опинилась на кухні, ступила два кроки й застигла, ніби забувши, що хотіла сказати.

– Марусю, підходь! Це, Павлушо, як ти розумієш, моя рятівниця. Мені поки що несила розповісти, що я пережила в ці жахливі дні. Але повір… Вона добра… – голос Ганни Дмитрівни здригався, ніби хтось торкався рани, яка ще не зажила.

– От іще – добра! Та я… – намагалась була заперечити Маруська, але Ганна Дмитрівна хитнула головою.

– Ні-ні, Марусю, не кажи нічого. Я знаю тебе, бачу, яка ти є насправді. Що б ти не казала, – Вітко намагалася висловитися так, як говорять про щось потаємне, не називаючи його.

– Добре, як скажете. Головне, щоб усі були живі-здорові, – прохрипіла Маруська.

Вона знову надягла звичну для неї маску: була різкою, поривчасто рухалась, покашлювала й хмикала час від часу. Бундючно пройшлась кімнатою, роблячи вигляд, ніби шукає щось. А потім нахилилась, відчинила тумбочку, дістала папіросу.

– Добре вже, воркуйте, голубки. Воркуйте, – ущипливо проспівала Маруська, виходячи з кухні, одначе десь у глибині розпливчастої фрази озвався легкий грайливий струмочок.

Ближче до обідні Павло Гаврилович з Ганною Дмитрівною вийшли з квартири, піднялись на Володимирську й попрямували до Софійської площі. Уже звідси можна було почути крики, що здіймались у березневе повітря, ніби птахи, і розліталися по замерзлому місту. Перехожі сновигали вулицями, військові прибували на фаетонах, гуркотів автомобіль. Вигуки кружляли над площею. «Слава, слава, слава!» – здіймалося на крилах, ширяло над будинками. Голоси сотень гайдамаків, січових стрільців, сердюків, офіцерів єднались у єдиному крику, котрий ніби намагався розбити невидимі чари, що нависли над Києвом. Подружжя опинилось біля самого натовпу. Кілька священиків піднесли голоси й проспівали врочисто та поважно. Потім голоси змішались, і безліч криків, вигуків, розмов здійнялось над площею – народу зібралося стільки, що частина людей витікала на сусідні вулиці. Але тут, ніби виконуючи нечутний, однак владний наказ, натовп стих. Павло Гаврилович хотів був пройти ближче, але солдатський стрій зімкнувся, городяни змішалися з бійцями, і протиснутися не було змоги. Над головою почувся шепіт: «Петлюра! Петлюра!» Люд завмер різнобарвною масою. Спершу голос лунав ніби здалеку, але згодом він ставав усе виразнішим. Фрази проносилися над натовпом, і кожне слово вкарбовувалось у стіни Святої Софії, бо в темні часи лише святість може встояти і не похитнутися. Який же незбагненний іноді людський дух, яким же він може бути міцним у своїй незримій силі! Він ніби камінь, що його кожен носить у себе в грудях, і якщо немає незламного духу в людини, – завжди програватиме вона. Більшовики, лихо вам, тому що тут, у місті на кордонах колишньої Російської імперії, у самому серці поля, де зародилась Русь, на семи пагорбах живуть люди, які палають духом, ніби вогнем! І ти, Кремлю, напоєний червоним кольором, ніби кров’ю, назавжди запам’ятаєш цей день, котрий засвідчив, що в республіці багато ще залишилось вірних їй.

«Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що належить нам за правом, але було віднято в нас також силоміць. Наша нація довго хворіла, але зараз нарешті готова до боротьби… Ніч була довгою, одначе ранок нарешті наблизився, і ми не дозволимо, щоб промені свободи цілої нації заблищали на наших рабських кайданах – ми розіб’ємо їх до світання волі… Ми не хочемо більше терпіти панування чужоземців, не потерпимо більше зневаги на власній землі! Нас жменька, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Усі, хто на нашій Україні не за нас, – ті проти нас. Допоки хоч один ворог-чужинець залишиться на нашій землі, ми не маємо права скласти зброю… Вперед! Бо нам немає на кого сподіватися й немає чого втрачати!»

Голос іще лунав деякий час, а потім почав стихати, доки потік слів не припинився. І відразу, в одну мить, ніби за велінням когось здалека або звисока, натовп закричав потрійне «Слава!», і щоразу цей вигук гримів іще дужче, бо віра – це єдине, що в них було.

Павло Гаврилович придивлявся до офіцерських чинів. Намагався зрозуміти, хто ще із запорожців тут. Але цієї миті все зарухалося, людська течія розділилась, звільнюючи прохід із боку Михайлівської. Ганна Дмитрівна придивилась і зойкнула, прикрила долонькою рота, щоб ненароком не закричати. Коридором, який утворився посеред площі, вели полонених червоноармійців, котрі понуро брели, похнюпивши голови. Вони йшли по підталому снігу, ніби привиди,