Читати книгу - "Інформатор"

— Куди зникла панамка і яскрава сорочка? — запитала дівчина.

— Я їх одягаю лише на човні. Що сталося із твоїм гарним волоссям?

Вона вказала на страшний шрам на своїй голові.

— Двадцять чотири шви і досі болить.

— В тебе чудовий вигляд, Лейсі. Я дуже боявся, що тебе важко поранено. У газеті не писали, в якому ти стані, йшлося лише про те, що у тебе травма голови.

— Вмощуйся зручніше. Дай вгадаю: тобі хочеться пива.

— Ні, я за кермом. Вип’ю води.

Вона дістала дві пляшки газованої води з холодильника, і вони сіли за маленький столик у кухні.

— Ти стежиш за новинами у газетах? — запитала Лейсі.

— Так, давня звичка. З огляду на те, що я живу на човні, мені потрібен якийсь контакт із реальністю.

— Я не читала газети, відколи сталась аварія.

— Ти нічого не втратила. Вони уже давно припинили писати про вас із Г’юго.

— Припускаю, що мене було нескладно знайти.

— Так. Ти ж не намагаєшся сховатись, правда?

— Ні. Я це так не залишу, Грегу. Мені не страшно.

— Мабуть, це приємне відчуття. Послухай, Лейсі, я їхав сюди п’ять годин із Палм-Харбора. Я хочу знати, що сталося. Ти маєш мені розповісти. Це ж не був нещасний випадок, правда?

— Ні, не був.

— Добре, я тебе уважно слухаю.

— Ми поговоримо, але спершу питання. Ти й досі використовуєш ті самі телефони, що й місяць тому?

Маєрс на якусь мить замислився, а потім відповів:

— Один із них.

— Де він зараз?

— На човні у Палм-Харборі.

— Карліта теж на тому човні?

— Так. А що?

— Ти можеш зателефонувати Карліті просто зараз і попросити, щоб вона викинула той телефон за борт? Негайно! В тебе немає вибору.

— Без проблем.

Маєрс зробив, як йому було велено. Закінчивши розмову, він запитав:

— Тепер, може, ти мені розкажеш, навіщо я це зробив?

— Це частина історії.

— Я б хотів її почути.

Слухаючи розповідь Лейсі, Маєрс часом проявляв співчуття, а часом, здавалося, залишався байдужим до трагедії.

— Велика помилка, — пробурмотів він кілька разів, коли Лейсі описувала, як вони заковтнули наживку інформатора.

— Хтось проводив розтин тіла? — запитав Маєрс.

Наскільки Лейсі було відомо, про розтин ніхто не згадував.

— Ні, а навіщо його проводити?

— Не знаю, просто цікаво.

Лейсі заплющила очі й почала постукувати себе по чолі так, наче була в трансі.

— Ти щось згадала? — запитав Маєрс.

— У нього був ліхтарик, просто на голові, як у шахтарів.

— Налобний ліхтарик.

— Мабуть. Я пригадала. Він поглянув на мене крізь вікно, розбите в друзки.

— Ти бачила його обличчя?

— Ні, завадило надто яскраве світло.

Вона затулила обличчя долонями і злегка масажувала лоб кінчиками пальців. Пройшла хвилина, за нею ще одна. Маєрс м’яко запитав:

— Ти бачила другого хлопця?

Лейсі заперечно похитала головою.

— Не пам’ятаю. Знаю, що їх було двоє, там метушилися дві тіні. У однієї був налобний ліхтарик, у іншої — звичайний. Я чула, як вони ступали по битому склу.

— Вони щось говорили?

— Нічого не пригадую. Тоді я погано розуміла, що відбувається.

— Звісно. Таке потрясіння. Це вплинуло на твої спогади. Вона усміхнулася, підвелася з місця, підійшла до холодильника й дістала апельсиновий сік. Маєрс запитав:

— Які у вас були телефони?

— Старі моделі «БлекБеррі», їх нам видали у РСП. Дівчина налила дві склянки соку і поставила їх на столі.

— У мене є iPhone, але я залишила його тут. Г’юго постійно користувався робочим телефоном. Не впевнена, що у нього був ще й інший. Наш спеціаліст із програмування стверджує, що зламати наші робочі телефони неможливо.

— Це можна зробити. За кругленьку суму вони можуть найняти хакерів.

— Наш фахівець запевняє, що перейматись не варто. Він також намагається відстежити телефони, але поки що сигналу немає. Це може означати, що вони десь на дні океану.

— Я завжди усім переймався. Саме тому й досі живий. Лейсі підійшла до великого вікна у кухні й подивилась на хмари. Повернувшись до Маєрса спиною, вона запитала: