Читати книгу - "Інформатор"

Гейсмер зупинився і поглянув на чудернацький об’єкт на чотирьох різних ніжках:

— Стілець? — запитав він.

— Так, копія роботи Філіпа Старка.

— Він живе поряд?

— Ні. На цьому стільці теж можна сидіти. Спробуй.

Майкл повільно опустився на стілець і здивувався, коли той не впав. Він визирнув у вікно і побачив удалині Капітолій.

— Гарний вид.

— Такий у мене план, — сказала Лейсі. — В тебе є якийсь інший?

— Ні, наразі немає.

До середи Лейсі було так нудно, що вона не могла дочекатися, коли повернеться на роботу. Обличчя мало значно кращий вигляд, але страх, що його побачать колеги, не полишав дівчину. Анна робила покупки і виконувала усі доручення Лейсі, хоча їй це теж почало набридати. Вона возила дочку до бакалії та на зустріч із лікарем. Відвезла її до офісу страхової компанії, де дівчина отримала чек за «пріус» — велика втрата! Анна була жахливим водієм, обганяла автомобілі, незважаючи на рух транспорту. Лейсі боялася автомобілів, тож екстремальне водіння її матері тільки погіршувало справу.

Лейсі добре засинала, навіть без ліків. Фізіотерапія давала позитивний результат, і апетит почав повертатися. Саме тому коли Анна у середу за вечерею оголосила, що їй пора повертатися до дому, дівчину це не здивувало. Дуже тактовно Лейсі схилила її до цього. Вона цінувала піклування і догляд матері, але оскільки стан її здоров’я покращився, няньки вона більше не потребувала. Дівчина хотіла більше особистого простору.

Найважливішим було те, що у неї дехто з’явився. Фізіотерапевт, який приходив у вівторок увечері, щоб розробляти Лейсі ногу. Анна одразу все зрозуміла. Хлопця звали Рейф, йому було трохи більше як двадцять років. Різниця у майже десять років зовсім не бентежила Лейсі. Між ними промайнула іскра в той момент, коли він працював над її коліном, і, можливо, ще тоді, коли вони прощалися. Здавалося, що подряпини та синці Лейсі зовсім не бентежать юнака. Вона написала йому коротенького електронного листа у середу ввечері й уже за годину отримала відповідь. Невдовзі з’ясувалося, що вони обоє вільні й не проти сходити на побачення.

Вперше Лейсі подумала, що ця аварія має і позитивний бік.

Гортаючи журнали в ліжку й переглядаючи електронну пошту, Лейсі побачила лист від Верни, який її стривожив.

Лейсі, вибач, що не відповіла чи не зателефонувала раніше. Сподіваюсь, що тобі краще і ти одужуєш. Знати, що твої травми не такі серйозні, якими могли б стати, — це для мене справжнє полегшення. Що ж до мене, то я ледь тримаюся. В мене немає ані хвилини вільного часу. Діти не слухаються і відмовляться йти до школи. Піппін плаче ще більше, ніж завжди. Бувають моменти, коли вони усі починають плакати, і тоді мені хочеться здатися. Але я не можу дозволити собі бути слабкою. Дітям потрібен хтось сильний, тож іноді я ховаюсь у душі і досхочу плачу там. Мені важко дається кожен день, і я ненавиджу те, що завтра буде наступний. Новий день без Гюго. А потім прийде наступний тиждень, наступний місяць, наступний рік без Гюго. Я не сприймаю майбутнє. Сьогодення — це кошмар. Моє минуле віддаляється від мене, воно здається таким щасливим, що мені стає зле. Приїхала мама разом із сестрою, тож допомоги з дітьми не бракує. Але усе це наче несправжнє, якесь штучне. Вони не зможуть залишитися і невдовзі поїдуть, а я зостанусь тут із чотирма дітьми і без чоловіка. Я б хотіла тебе побачити, але не зараз. Мені потрібен час. Думаючи про тебе, я згадую Гюго і те, як він загинув. Вибач, будь ласка, дай мені трохи часу. Не відповідай одразу.

Верна

Лейсі прочитала лист двічі й повернулася до журналів. Вона подумає про Верну завтра.

У четвер вранці Анна, нарешті, поїхала, — пізніше, ніж сподівалася Лейсі. Вперше за десять днів вона була сама. Дівчина впала на диван разом із Френкі, заплющила очі й насолоджувалася тишею. Потім Лейсі подумала про Верну і про всі ті жахливі звуки, що лунають зараз у будинку Хетчів: дитячий плач, телефонні дзвінки, голоси родичів, які ходять туди-сюди. Їй стало соромно за такий контраст.

Вона вже почила засинати, аж раптом Френкі тихо загарчав. За дверима стояв чоловік.

Лейсі визирнула через вікно, щоб краще його роздивитися. Двері зачинені. Вона у безпеці. Якщо натиснути на кнопку тривоги, то спрацює сигналізація. Чоловік здався їй знайомим: темна засмага, довге сиве волосся.

Містер Грег Маєрс, подумала Лейсі. Зійшов-таки зі свого човна.

Вона взяла слухавку домофону.

— Слухаю вас.

— Я шукаю Лейсі Стольц, — відповів знайомий голос.

— А ви хто?

— Моє прізвище Маєрс.

Лейсі, усміхаючись, відчинила двері й привіталась. Коли чоловік проходив у її помешкання, вона обвела поглядом паркувальний майданчик — нічого незвичного там не відбувалося.