Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

повинна визрівати на місці. Лелевель став непоправним утопістом. Французький уряд розпустив його Комітет, а наш великий Йоахім висилає запального й амбітного поручика Залівського до краю, гадаючи, що як він сюди прибуде й кине клич, то готові озброєні полки виринуть з–під землі й підуть переможним маршем проти царя і цісаря. Я боюся прибуття Залівського… Для того щоб піднятися знову на боротьбу, ми мусимо утворити в краю сітку конспірацій. Кожен п'ятий громадянин повинен бути залучений до таємного товариства, зобов'язаний присягою, а для цього потрібен революційний часопис, в якому б друкувалися статті про наше програне повстання, — і правду, правду про все!.. Щоб у ньому друкувалися твори італійських і французьких революціонерів, поезія декабристів. І є ж тутешні, русинські автори…

— Пан Северин має велику рацію, — підтримав Гощинського Камінський. — Залучити до співпраці в часописі русинських авторів! Без спілки з русинами ми знову будемо подібні на птаха з одним крилом… А вони є, ті автори, народжуються із свого фольклору, я знаю… Я мав автора–русина, який написав для мого театру такий собі плаксивий водевіль, а глядач натовпом валив! Потім мав нагоду розмовляти з самим автором. Скільки творчої потенції у того Сухоровського, — і марно! А він мені каже: «Я ніхто, після мене гряде такий, в якого я не гідний буду розв'язати ремінь його взуття…» І зник мені з очей…

— Може, це ви, Маркіяне, той, що гряде? — підморгнув Шашкевичеві Гощинський.

Маркіян спалахнув. Вдячно глянув на Камінського, ще ж бо від жодного поляка не чув таких слів, сказав палко:

— Гряде! Після кожного меншого народиться сильніший, і прийде, прийде до нас такий, якому ми й справді поклонимось до ніг.

Гощинський пильно глянув на Маркіяна, скупо посміхнувся.

— Панове, — сказав він по хвилі. — Мені не пасувало… я не міг просити грошей в Уруського. А тепер попрошу… І ми видамо часопис. Буде він органом нового таємного «Союзу друзів народу».

Слотвінський узяв під руку Гощинського і повів його до виходу. Камінський якусь хвилину сидів за столиком, потім спохопився.

— І мені пора… А ви при нагоді зайдіть до мене, юначе, — глянув на Маркіяна. — Я вам розповім вельми цікаві речі про того мого автора. Його життя варте пера!

— Розпочинається цікаве і велике діло, Маркіяне, — мовив Базилевич, коли вони залишилися в рукописному відділі удвох.

Маркіян пильно глянув на Михайла.

— Я дам тобі, колего, пораду словами Курція, — сказав. — Тих, хто слухає, чекає те, що всіх, а тих, хто радить, жде особлива небезпека. Це стосується нас обох. Зважмо свої сили…

Обличчя Базилевича стало ввічливим, догідливим.

— Ти хотів переглянути рукописи Любимського. Я вже поклав їх на стіл.

— Дякую, Михаиле. Вони мені дуже потрібні.

Частина третя

Розділ чотирнадцятий

Усе це — нині таке звичне, проклепане Богослужениями, просякле цвіллю, пропахле помийним смородом з кухні, — приходило до Маркіяна колись майже щоночі кольоровими снами. Він повертався, прощений і поновлений, у свою семінарську кімнату, у свій клас і через вікно дивився на кругловерху зелену гору Шембека, під якою шкатулкою притулився неймовірно маленький будиночок Оссолінеум, а в класі і в кімнаті — незнайомі й набагато молодші за нього юнаки, і кожного разу вони ставали ще молодшими, а він щораз старішав; зайняті своїм ділом студіозуси не звертали на нього уваги і розмовляли про щось таке, чого він зовсім і не знав; з розпачем усвідомлюючи свою відірваність і необізнаність, Маркіян прокидався і, западаючи в другий сон, знову марив семінарією, і безнадійно старішав, відходив від неї, повертатися ставало все трудніше, а потім ті сни обірвалися.

Тепер Маркіянова присутність у семінарії стала буденною, і хоч як екстерніст не мешкав тут, а тільки відвідував коррепетиції і Богослужения, здавалося йому, що ніколи не покидав цих стін, і перша радість повернення давно зблякла, пригасла у казарменій, підозріливій, схоластичній і ворожій атмосфері.

Одна втіха, що цілий рік трималися разом — Іван, Яків і він, Маркіян, а ще приєднався до них академік третього року богословія Іван Вендзилович — майстер грав'юр, акварелей і олійного живопису: для нього, як і для «Трійці», богословіє було засобом майбутнього існування, — ніхто ж бо не робив собі ілюзій, що проживе з літератури чи з малярства.

Цього артиста–маляра друзі запримітили давно. Був він ніби не від світу цього: жив своїми артистичними уявленнями про світ; кучеряве волосся, здавалося, ніколи не знало гребінця, реверенда захляпана фарбами; його завжди соромили віце–ректор і префект, він їх зауважень і повчань ніби й не чув. А одного разу мало не поплатився місцем у семінарії: прийшов на Богослужения без реверенди. Втратити реверенду вважалося одним з найтяжчих злочинів (дехто й продавав), а мовчазний Вендзилович довго не міг пояснити, куди вона поділася, поки не згадав, що забув її у друкарні Закладу Оссолінських, де виконував замовлення видавця «Wiadomosciej»[75] Костянтина Слотвінського, — реверенда служила там йому халатом.

«Трійця» трималася окремо, — вихованці семінарії бойкотували Маркіяна, Івана і Якова за те, що вони розмовляли поміж собою по–русинськи. Розсудливий і спокійний Головацький не раз у суперечках намагався переконати найзатятіших полонофілів, що кожному неопресвітеру після висвячення і отримання нової реверенди, споднів, чобіт, палиці знання русинської мови необхідне. Таке переконування викликало лише глузливий сміх, вихованці демонстративно зривали іспит з церковнослов'янської мови, за що, правда, поплачувалися після висвячення: ректорат посилав їх на науку до святоюрського дяка, який злуплював з них чималу мзду.

Вендзилович ні з ким не зближувався, розмовляв мало, ніхто не знав, поляк він чи русин, ні з ким не ділився своїми поглядами, його мовою був рисунок — олівцем, пером, вуглем, і симпатії його до отців–професорів, префектів, віце–ректорів, ректора і самого митрополита Михайла Левицького можна було визначити, заглянувши в альбом маляра. Там зберігалися портрети їх усіх, і, в цілковитій подібності до натури, відбивали авторську симпатію: були там лики мудрі, добрі, потворні, глупі або ж карикатурні.

Художник дозволяв вихованцям заглядати у свій альбом — їм було цікаво, а для автора це не становило небезпеки: політикою тут не пахло, та й не вивішував же він ті портрети на стінах.

Маркіян теж якось переглянув рисунки Вендзиловича і зорієнтувався, що найбільш подобається йому професор катехитики отець Ільницький. Невдовзі це підтвердив сам маляр.

Одного дня отець Ільницький зайшов до класу й почав читати лекцію церковнослов'янською мовою. Вмить почувся свист із задніх рядів, далі засвистів майже