Читати книгу - "Крістіна"

Люди струмками текли по футбольному полю: наші гравці та їхні, наші фанати та їхні.

— Про машини тринділи, — злегка насмішкувато повторила Лі. Потім повернула обличчя до Арні й усміхнулася йому. А він у відповідь розплився в усмішці, щасливій і дурнуватій, від якої в мене одразу потепліло на душі. Лише дивлячись на Арні, я розумів, що коли Лі до нього так усміхається, Крістіна зникає десь у найдальшому кутку його свідомості; вона відходить на задній план і займає належне їй місце — транспортного засобу.

І мене це дуже навіть влаштовувало.

18 / На трибунах

О Господи, купиш мені «мерседес-бенц»?

Усі мої друзі їздять на «порше»,

Я хочу компенсацію хоч десь…[89]

Дженіс Джоплін

Перші два тижні жовтня я часто бачив Арні й Лі в коридорах. Спочатку вони спиралися то на його шафку, то на її, розмовляли, поки не дзеленчав дзвоник на перевірку відвідування; потім трималися за руки; потім виходили зі школи разом, обіймаючись. Це сталося. Говорячи жаргоном старшокласників, вони почали «ходити разом». Але я думав, що не просто ходити. Я думав, що між ними кохання.

Крістіни я не бачив з того самого дня, як ми перемогли «Гідден-Гіллз». Очевидно, вона повернулася до Дарнелла для проведення подальших робіт — може, такою була угода між Арні та Дарнеллом, коли того дня власник гаража видав йому дилерський реєстраційний знак і нелегальну наклейку. «Фурії» я не бачив, зате часто натрапляв на Лі й Арні… і багато про них чув. Вони спричинили фурор і плітки. Дівчата хотіли знати, що вона в ньому знайшла, заради всього святого; хлопці, завжди практичніші й прозаїчніші, хотіли тільки знати, чи мій чахлий друзяка вже зумів залізти їй у трусики. Ні те, ні те мене не цікавило, але час від часу я все-таки замислювався — а що Реджина й Майкл думають про надзвичайний випадок першого кохання в їхнього сина?

Одного понеділка в середині жовтня ми з Арні разом їли в обід свої сендвічі на трибунах біля футбольного поля, як і планували того дня, коли Бадді Реппертон витяг ніж — і за це його справді відрахували. Канючі й Дона відправили погуляти на три дні. Станом на той день вони поводились як взірцеві слухняні хлопчики. А тим не-надто-приємним часом футбольну команду ще двічі переїхали катком. Наш командний залік тепер становив 1–5, і тренер Паффер знову поринув у сердиту мовчанку.

Мій пакет з обідом був не такий наповнений, як у день Реппертона й ножа; єдина чеснота, яку я вбачав у нашому 1–5, — ми тепер так безнадійно відстали від «Ведмедів з Рідж-Рок» (у них було 5-0-1), що для нас було б неможливо якось прорватися в Асоціації, поки автобус із їхньою командою не звалиться з краю урвища.

Ми ніжилися на лагідному жовтневому сонці — не за горами вже було свято маленьких примар у простирадлах і гумових масках та костюмів Дарта Вейдера з «Вулворта» — активно перемелюючи їжу щелепами й не надто багато залишаючи на потім. Арні мав фаршироване яйце і обміняв його на один з моїх сендвічів з м’ясним рулетом. Здається, батьки дуже мало знають про таємне життя своїх дітей. Щопонеділка, починаючи з першого класу, Реджина Каннінґем клала Арні в пакет з обідом фаршироване яйце, і щодня після того, як у нас на вечерю був м’ясний рулет (у неділю на вечерю зазвичай), у моєму пакеті лежали сендвічі з холодним м’ясним рулетом. Я завжди ненавидів м’ясний рулет, а Арні завжди ненавидів фаршировані яйця, хоча я ніколи не бачив, щоб він хоч раз відмовився від яєць, коли їх було приготовано по-іншому, байдуже як. І я часто загадувався над тим, що б сказали наші матері, якби довідалися, як мізерно мало з тих сотень фаршированих яєць і десятків сендвічів із холодним м’ясним рулетом, покладених кожному з їхніх синів у пакети з обідами, насправді було з’їдено тими, кому вони призначалися.

Я перейшов до печива, а Арні — до своїх інжирових батончиків. Він зиркнув на мене, щоб переконатися, що я дивлюсь, а потім демонстративно запхав усі шість батончиків до рота й захрумтів, гротескно надимаючи щоки.

— Господи, яка бридота! — вигукнув я.

— Унг-унг-гут-унг, — відповів Арні.

Я взявся тицяти пальцями йому в боки, у ті місця, де йому завжди було дуже лоскотно, й закричав:

— Намну тобі боки, Арні, дивись, бо намну тобі боки!

Арні розсміявся, і в повітря з його рота пурхнули леткі крихти подрібнених батончиків. Я розумію, що розказую гидоту, але нам було дуже смішно.

— Денніфе, перефтань! — сказав Арні повним батончиків ротом.

— Що-що ти кажеш? Я тебе не розумію, варвар ти сраний, — я не припиняв тицяти його пальцями, «мнучи йому боки», як ми це називали в дитинстві (а тепер цей вислів чомусь загубився в пісках часу), і він звивався, і викручувався, і сміявся.

Зробивши один потужний ковток, він відригнув.

— Каннінґем, ти така свиня, — прокоментував я.

— Я знаю, — судячи з вигляду, його це страшенно тішило. Та, може, і тішило насправді; наскільки мені відомо, він більше ні перед ким і ніколи не показував фокуса «шість-інжирових-батончиків-за-раз». Якби він зробив це перед своїми батьками, Реджина напевно народила б їжачка, а Майкл дістав би крововилив у мозок.

— А найбільше їх ти скільки за раз з’їдав? — спитав я в нього.

— Якось — дванадцять. Але думав, що вдавлюся.

Я пирхнув зі сміху.

— А Лі вже показував?

— До випуску приберігаю. І боки їй трохи намну також, — тут ми обидва розреготалися, і я зрозумів, як сильно мені часом бракує Арні. У мене був футбол, студентська колегія, нова дівчина, яка (я сподівався) погодиться подрочити мені перед тим, як закінчиться сезон кіно просто неба. Уламати її на щось більше я й не сподівався; вона була занадто зачарована сама собою. Хоча пробувати це зробити було весело.

Навіть попри все це насичене життя, я скучав за Арні. Спочатку була Крістіна; тепер — Лі й Крістіна. У такому порядку, хотілося сподіватися.

— А де вона сьогодні? — спитав я.

— Захворіла. У неї місячні, мабуть, болить сильно.

Я подумки здійняв свої внутрішні брови. Якщо вона обговорює з ним свої жіночі клопоти, то вони вже дуже близькі.

— А як ти того дня