Читати книгу - "Крістіна"

— А я думаю, ти чудово розумієш, про що я говорю, — сказав він, і я з якимось утомленим переляком відзначив про себе, що він не просто трохи сердитий — він казиться від люті. — Ти, мій батько, моя мати — ви всі шпигуєте за мною «задля мого ж добра», так воно і є, правда ж? Тебе підсилали в гараж до Дарнелла, щоб рознюхав, так?

— Слухай, Арні, почекай…

— А ти думав, я не взнаю? Я тоді промовчав — бо ми друзі. Але я знаю, Деннісе. Має бути межа, і я її мушу провести зараз. Знаєш що? Дай моїй машині спокій і перестань пхати носа туди, куди тебе не просять.

— По-перше, — сказав я, — не твої батько й мати. Твій батько піймав мене наодинці й спитав, чи не міг би я з’їздити подивитися, що ти робиш з машиною. Я охоче погодився, бо самому було цікаво. Твій тато завжди добре до мене ставився. Що я повинен був йому сказати?

— Ти повинен був сказати «ні».

— Ти не доганяєш. Він на твоєму боці. Твоя мати досі сподівається, що з цього нічого не вийде — таке в мене було враження. Але Майкл справді розраховує на те, що ти її відремонтуєш. Він так сказав.

— Аякже. Це він шукав, як до тебе підібратися, — Арні посміхався ледь не єхидно. — Серйозно. Усе, що його цікавить, — зайвий раз переконатися, що я нікчема. Вони обоє тільки в цьому зацікавлені. Вони не хочуть, щоб я дорослішав, бо тоді їм доведеться змиритися з тим, що вони старіють.

— Чувак, це занадто жорстко.

— Це ти так думаєш. Може, ти, Деннісе, такий слабий на голову тому, що ріс у напівнормальній сім’ї. Вони мені запропонували нову тачку, після того, як школу закінчу, ти знав? Усе, що я для цього мав зробити, — відмовитися від Крістіни, заробити всі оцінки «А» й погодитися вступити в Горлікс… де вони зможуть тримати мене під невсипущим наглядом наступні чотири роки.

Я не знав, що сказати. Так, то було вкрай дебільно.

— Тому, Деннісе, не пхай носа не у свої справи. Це все, що я хочу сказати. Нам обом від цього буде тільки ліпше.

— Усе одно я йому нічого не розповідав, — сказав я. — Тільки те, що ти потроху різного зробив. Мені здалося, йому полегшало.

— Ага, ще б пак.

— Я ж поняття не мав, що вона вже практично готова їздити. Але ще не до кінця. Я зазирнув під дно, там вихлопна труба не в порядку. Сподіваюся, ти їздиш із відчиненими вікнами.

— Не вказуй мені, як на ній їздити! Я знаю більше про те, чому і як їздять машини, ніж ти коли-небудь знатимеш!

Отут він мене і збісив. Мені це було неприємно… не хотів я сваритися з Арні, особливо в той момент, коли от-от мала підійти Лі… але я відчував, як хтось нагорі, у мозковій кімнаті, починає одну за одною натискати ті червоні кнопки.

— Тут ти, напевно, правий, — контролюючи свій голос, промовив я. — От тільки не знаю, чи багато тобі відомо про людей. Вілл Дарнелл дав тобі незаконну наклейку — якби тебе зупинили, він би позбувся свого сертифікату на право проводити технічний огляд. Він дав тобі дилерський номерний знак. Чому він усе це зробив, Арні?

Уперше за весь час Арні став у захисну позу.

— Я тобі казав. Він знає, що я працюю.

— Не будь тупаком. Цей тип калічному крабу костур не позичить, якщо це буде йому невигідно, і ти прекрасно це знаєш.

— Деннісе, заради Бога, може, перестанеш пхати в це носа?

— Слухай, — я зробив крок уперед, до нього. — Мені похрін, є в тебе машина чи ні. Я просто не хочу, щоб ти через неї вляпався в неприємності. Чесно.

Він невпевнено подивився на мене.

— Тобто, чого ми одне на одного визвіряємось? Бо я зазирнув під твою тачку, щоб подивитись, як висить вихлопна труба?

Але то було не все, що я робив. Дещо… але не зовсім усе. І я думаю, ми обидва це знали.

На футбольному полі пролунав фінальний глухий постріл пістолета. Почалася мжичка, холоднішало. Ми розвернулися на звук пістолета, і я побачив, що до нас іде Лі, несучи їхні з Арні прапорці. Вона помахала. Ми помахали у відповідь.

— Деннісе, я можу подбати про себе сам, — сказав він.

— Добре, — просто відповів я. — Сподіваюся, що можеш.

Раптом мені закортіло спитати в нього, чи глибоко він уже загруз із Дарнеллом. А то було запитання, яке я не міг поставити; це спричинило б ще гіршу сварку. Прозвучали б такі слова, яких уже ніколи й нізащо не виправити.

— Я можу, — повторив він. Торкнувся своєї машини, і жорсткий погляд пом’якшав.

Я відчув полегкість, до якої домішувався страх — полегкість, бо зрештою ми не посваримося; ми обидва зуміли уникнути того, щоб наговорити одне одному непоправного. Але також мені здалося, що зачинилася не лише одна кімната нашої дружби; зачинилося ціле бісове крило. Він абсолютно й повністю відкинув те, що я хотів йому сказати, і цілком чітко позначив умови для продовження цієї дружби: усе буде добре, якщо ти робитимеш так, як я тобі кажу.

А це було якраз ставлення його батьків, от тільки він цього збоку побачити не міг. Але, думаю, десь би та й дізнався про це.

Підійшла Лі; у її волоссі зблискували краплинки дощу. Вона розчервонілася, очі блищали від хорошого здоров’я й хорошого збудження. Від неї йшли хвилі наївної і невипробуваної сексуальності, від якої в мене трохи паморочилося в голові. Хоча не я був головним об’єктом її уваги; ним був Арні.

— Як усе закінчилося? — спитав Арні.

— Двадцять сім — вісімнадцять, — сказала вона й тріумфально додала: — Ми їх знищили. А де ви були?

— Про машини тринділи, — відповів я, і Арні кинув на мене здивовано-веселий погляд. Принаймні почуття гумору не вивітрилося з нього разом зі здоровим глуздом. І я подумав, що в тому, як він на неї дивиться, є певні причини для надії. Він закохувався в неї, безоглядно й по вуха. Поки що цей політ відбувався повільно, але якщо все правильно складеться, то процес стопудово піде швидше. Мені реально було цікаво, як це сталося — як вони зійшлися. Шкіра обличчя в