Читати книгу - "Крістіна"

Арні розсміявся.

— Це єдиний футбольний матч, на якому я побував з десятого класу. Деннісе, ми принесли тобі удачу.

— Ти просто їй подзвонив і запросив?

— Ледь не спасував. То було взагалі моє перше в житті побачення, — він сором’язливо позирнув на мене. — Тієї ночі спав, здається, не більше двох годин. Після того, як я їй подзвонив і вона погодилася зі мною поїхати, я перелякався на смерть, що виставлю себе ідіотом чи що припреться Бадді Реппертон і полізе в бійку, чи ще щось таке станеться.

— Ти все тримав під контролем, як мені здалося.

— Правда? — зрадів Арні. — Що ж, це добре. Але мені було страшно. Знаєш, вона розмовляла зі мною в коридорах, питала про завдання й усе таке. Записалася в шаховий клуб, хоча грає вона не дуже… але потроху стає краще. Я її навчаю.

«Не сумніваюся, кобель ти такий», — подумав я, але вголос цього не сказав, бо в пам’яті ще свіжий був той момент, коли він визвірився на мене в Гідден-Гіллз. Крім того, я хотів про все почути. Було цікаво. Бо підкорити таку приголомшливу красуню, як Лі Кебот, — це вам не абищо, а реальна перемога.

— Тому через деякий час я почав думати, що, може, вона мною цікавиться, — продовжив Арні. — До мене це дійшло трохи пізніше, ніж до інших хлопців — таких, як ти, наприклад.

— Звісно, я ж серцеїд, — сказав я. — «Секс-машина», як співав колись Джеймс Браун.

— Та ніяка ти не секс-машина. Але ти знаєш, як спілкуватися з дівчатами, — серйозно відказав Арні. — Ти їх розумієш. А я їх тупо боявся. Ніколи не знав, що сказати. І досі, здається, не знаю. Лі не така, як інші. Я боявся запросити її на побачення, — на секунду він неначе замислився над цим. — Я про те, що вона вродлива дівчина, дуже вродлива. Деннісе, ти так не думаєш?

— Так. Наскільки я можу судити, вона найкрасивіша в усій школі.

Він задоволено всміхнувся.

— Я теж так думаю… але я думав, може, я так думаю тільки тому, що кохаю її так сильно.

Я глянув на свого друга, в надії, що він не вляпається більше, ніж зможе пережити. Хоча, звісно, на той момент я ще поняття не мав, що насправді означає «вляпатись».

— Але якось я почув, як у хімлабораторії балакали двоє хлопців — Ленні Беронґґ і Нед Страумен. Нед розказував Ленні, що він звав її на побачення, а вона йому відмовила, але дуже ввічливо… як ніби коли він наступного разу її запросить, то вона, може, і погодиться. І я собі уявив, як вони вже навесні починають зустрічатися, і приревнував. Це безглуздо. Тобто вона йому відмовила, а я ревную, ти уявляєш?

Усміхнувшись, я кивнув. На футбольному полі учасниці групи підтримки відпрацьовували нові рухи. Я вважав, що вони нашій команді не надто вже й допомагають, але дивитися на них було приємно. О тій ясній полуденній порі їхні тіні збиралися калюжками під їхніми п’ятами на зеленій траві.

— Ще що мене зачепило — Нед говорив так, ніби його це зовсім не бісило… і соромно не було… і зневаженим він не почувався. Він просто спробував витягти дівчину на побачення, дістав відкоша, і все. Я вирішив, що теж так можу. Та все одно, коли я їй телефонував, то пітнів, як свиня. Чувак, це був такий капець. Я все уявляв, як вона розсміється мені в трубку й скаже щось типу: «Щоб я пішла з тобою, мала потворо? Оце ти розмріявся! Я ще не в такій безвиході!»

— Ага, — сказав я. — Ніяк не вкурю, чому вона так не сказала.

Він тицьнув мене пальцем у живіт.

— Кишки намну, Деннісе! Ригати будеш!

— Забудь. Розказуй далі.

Арні знизав плечима.

— Та особливо нема чого розказувати. На мій дзвінок відповіла її мати й сказала, що зараз її покличе. Я почув, як клацнула об столик слухавка, і ледь не повісив свою, — Арні розвів вказівний і великий пальці на дюйм. — Отак близько був до того, щоб покласти слухавку. Отака херня.

— Мені це знайомо, — сказав я, і то була правда… ти переживаєш, що тебе засміють, уявляєш ту чи іншу міру презирства, байдуже, хто ти: футболіст чи якийсь прищуватий малий чотириокий прицуцько… але навряд чи я міг зрозуміти, наскільки болісно це все насправді переживав Арні. Його вчинок вимагав монументальної хоробрості. Це така дрібничка — побачення, але в нашому суспільстві за цим простим поняттям вирують неабиякі пристрасті. Є такі хлопці, які за весь період старших класів так і не наважуються запросити якусь дівчину на побачення. Ні разу, за всі чотири роки. І це не лише один-два хлопці, їх таких повно. І є багато сумних дівчаток, яких ніколи не запрошують. Якщо зупинитися й задуматися над цим, то це дуже гівняно. Багатьом людям боляче. Я дуже туманно уявляв собі той оголений жах, який, напевно, відчував Арні, чекаючи, коли Лі підійде до телефону; те відчуття подиву-переляку від того, що він збирався запросити на побачення не просто якусь дівчину зі школи, а найкрасивішу дівчину всієї школи.

— Вона відповіла, — розповідав далі Арні. — Сказала «Алло?» А я, чувак, не зміг із себе й слова видушити. Я намагався, але з горла виходив тільки тоненький свист повітря. Тому вона сказала «Алло, хто це?», наче подумала, що то якісь жартівники бавляться, і я подумав: «Це якась маячня. Якщо я можу з нею розмовляти в коридорі, то й по чортовому телефону повинен уміти поговорити, усе, що вона може сказати, — “ні”, тобто не застрелить же вона мене чи ще щось, якщо я запрошу її на побачення». Тому я сказав: «Привіт, це Арні Каннінґем», а вона відповіла: «Привіт», і бла-бла-бла, фігня-фігня-фігня, і тут до мене доходить, що я ж не знаю навіть, куди хочу її повести, і в нас уже закінчуються теми для розмов, скоро вона покладе слухавку. Тому я спитав її про перше, що стрельнуло в голову: чи не хоче вона в суботу піти на футбольний матч? Вона сказала, що з радістю, отак з місця в кар’єр, наче тільки й чекала, коли я вже її запрошу, розумієш?

— Та мабуть, чекала.

— Ага, мабуть, — Арні спантеличено прокрутив цю думку в голові.

Продзеленчав дзвоник, сигналізуючи, що до п’ятого уроку лишилося п’ять хвилин. Ми з Арні повставали. Дівчата з групи підтримки подріботіли геть із поля, звабливо тріпочучи спідничками.

Ми спустилися з трибун,