Читати книгу - "Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі"

Потім ще одна невдача, а потім — о диво! — нарешті з'явився ідеальний носій.

Ідеальний носій уже довів, що не матиме докорів сумління, роблячи те, що потрібно зробити.

На краю неба вогкий, заплутаний в тумані місяць намагався зійти. Біля вікна рухалася тінь.

РОЗДІЛ 30

З вікна, що виходило на Другий Двір, Дірк дивився на місяць.

— Нам не доведеться чекати довго, — сказав він.

— На що чекати?

Дірк розвернувся.

— На привида, — сказав він. — На його повернення. Професоре! — звернувся він до Реджа, який неспокійно сидів біля каміна, — у вас є бренді, сигарети або чотки?

— Ні, — сказав Редж.

— У такому разі мені доведеться хвилюватися голіруч, — сказав Дірк і знову почав пильно дивитися у вікно.

— Я досі не певний, — сказав Річард, — що немає іншого пояснення, яке не потребує наявності… привидів…

— Так само, як тобі потрібно було побачити машину часу в дії, перш ніж ти зміг повірити в неї, — відповів Дірк. — Річарде, я схвалюю твій скептицизм, але навіть скептичний розум має бути готовий прийняти неприйнятне, коли немає іншої альтернативи. Якщо воно виглядає як качка, крякає як качка, ми щонайменше маємо розглянути можливість того, що маємо справу з водним птахом родини Anatidae.

— Тоді що таке привид?

— Я думаю, що привид… — сказав Дірк, — Це хтось, хто помер насильницькою або раптовою смертю, маючи якусь незавершену справу. Хто не може спочити, поки цю справу не завершено, або їй не дано ладу.

Він знову повернувся лицем до них.

— Ось чому, — сказав він, — машина часу мала так сильно вразити привида, який дізнався про її існування. Машина часу забезпечує можливість виправити те, що на думку привида було зроблено в минулому неправильно. Звільнити його. Саме тому він і повернеться. Спочатку він спробував оволодіти розумом самого Реджа, але той чинив опір. Потім трапився випадок з фокусом, з пудрою та конем у ванній, який я… — він замовчав. — Який навіть я не розумію, хоча й маю намір зрозуміти, навіть якщо мене це вб'є. А потім на сцені з'явився ти, Річарде. Привид залишає Реджа й натомість зосереджується на тобі. Майже відразу відбувається дивний, але значущий випадок. Ти робиш щось таке, про що потім шкодуєш. Я, звісно, маю на увазі той телефонний дзвінок, що ти залишив на автовідповідачі С'юзан.

— Привид бачить у цьому нагоду та намагається спонукати тебе виправити становище. Щоб ти наче повернувся в минуле та стер те повідомлення, виправив припущену тобою помилку. Просто щоб перевірити, чи зробиш ти це. Просто щоб з'ясувати, чи не протирічить це твоєму характерові.

— Якщо б ця спроба була вдала, ти зараз був би під його повним контролем. Але в останню мить твоя природа повстала, і ти не став цього робити. Тож привид залишає тебе, як непотрібного; так само, як професора. Він має знайти когось іншого.

— Чи давно він уже цим займається? Не знаю. Тепер тобі вже зрозуміло? Ти визнаєш правду того, що я кажу?

Річард відчув холод.

— Так, — сказав він, — думаю, ти можеш мати слушність.

— То якої миті привид залишив тебе? — запитав Дірк.

Річард ковтнув.

— Коли Майкл Вентон-Вікс вийшов з кімнати, — сказав він.

— Цікаво, — тихо сказав Дірк, — які можливості побачив у ньому привид? Чи отримав він цього разу те, що хотів? Думаю, нам не довго доведеться чекати.

У двері постукали.

Коли їх відчинили, там стояв Майкл Вентон-Вікс. Він сказав:

— Будь ласка, мені потрібна ваша допомога.

Редж і Річард втупилися на Дірка, а потім на Майкла.

— Ви не проти, якщо я покладу це де-небудь? — запитав Майкл. — Воно дуже важке. Це спорядження для підводного плавання.

* * *

— О, зрозуміло, — сказала С'юзан, — дякую, Ніколя, я спробую таку аплікатуру. Я певна, що він встромив туди мі-бемоль лише для того, щоб людям дошкулити. Так, я весь день саме цим займаюсь. У другій частині через деякі з тих шістнадцятих вбитися можна. Ну, так, це допомогло мені відволіктися від усього. Ні, ніяких новин. Все дуже загадково й просто жахливо. Я не хочу навіть… слухай, я згодом тобі зателефоную, щоб дізнатися, як ти почуваєшся. Так, так, звісно, ніколи не знаєш, що шкідливіше: антибіотики, ставлення лікарів чи сама хвороба. Дбай про себе або, принаймні, доручи це Саймонові. Скажи йому, щоб він тобі чай з лимоном відрами приносив. Добре. Що ж, поговоримо пізніше. Тримайся в теплі. Бувай!

Вона поклала слухавку та повернулася до віолончелі. Ледве встигла вона почати знову думати про проблему бридкого мі-бемоля, аж знову задзвонив телефон. Впродовж дня вона просто не клала слухавку на місце, але після того, як зателефонувала сама, забула зробити це.

Зітхнувши, вона відставила віолончель, поклала смичок і знову пішла до телефона.

— Алло? — сказала вона.

І знову не було ніякої відповіді, лише далеке виття вітру. Вона роздратовано поклала слухавку.

Зачекавши кілька секунд, щоб зв’язок обірвався, вона збиралася була знову зняти слухавку, аж раптом збагнула, що їй може зателефонувати Річард.

Вона вагалася.

Вона призналася собі, що не користалася автовідповідачем тому, що зазвичай вмикала його лише заради Ґордона, а про нього вона поки що не хотіла собі нагадувати.

Тим не менш вона ввімкнула автовідповідач, зменшила гучність і знову повернулася до того мі-бемоля, який Моцарт написав виключно для того, щоб дошкулити віолончелістам.

* * *

У темряві офісу холістичного детективного агентства Дірка Джентлі Ґордон Вей незграбно впустив слухавку на її місце та зневірено опустився в крісло. Він не намагався зупинитися, тому опускався крізь нього, аж доки не сів на підлогу.

Пані Пірс втекла з офісу ще першого разу, коли телефон почав телефонувати сам, її терпіння до таких речей знову скінчилося, тож відтоді Ґордон мав у своєму розпорядженні весь офіс. Але всі його спроби зв'язатися з ким-небудь зазнавали невдачі.

Вірніше, всі його спроби зв'язатися зі С'юзан, бо це було єдине, що його цікавило. Саме з нею він розмовляв, коли помер, і тепер був певний, що має якось знову поговорити з нею. Але більшу частину дня вона не клала слухавку на місце, а навіть коли прийняла його дзвінок, то не змогла нічого почути.

Він здався. Він підвівся з підлоги, встав і пішов униз, на темні вулиці. Якийсь час він блукав безцільно, потім пройшовся по каналу, але цей трюк швидко йому набриднув, тож він знову повернувся на вулицю.

Будинки, з яких струмилися світло та життя, засмучували його найсильніше, оскільки та гостинність, яку вони пропонували, на нього не поширювалася.