Читати книгу - "Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі"

— Це море? — запитав він.

— Тут трохи вище, звідси його краще видно, — обізвався Редж, який зійшов сковзким схилом трохи вгору й тепер стояв, засапавшись і спираючись на дерево. Він указав рукою.

Його двоє супутників пішли до нього, шумно продираючись крізь гілля та спричиняючи цим неабиякий незадоволений галас птаства, що ховалося десь високо на деревах.

— Тихий океан? — запитав Дірк.

— Індійський, — сказав Редж.

Дірк ще раз протер окуляри та подивився знову.

— А, так, авжеж, — сказав він.

— Не Мадагаскар? — запитав Річард. — Я був там…

— Справді? — спитав Редж. — Одне з найкрасивіших і найдивовижніших місць на Землі, а ще там безліч найстрашніших… спокус для мене. Але ні.

Його голос трохи тремтів, і він кашлянув.

— Ні, — продовжив він. — Мадагаскар має бути… дайте зорієнтуватися… де сонце? Так. Десь там. На заході. Мадагаскар приблизно в п'ятистах милях на захід звідси. А десь по дорозі до нього острів Реюньйон.

— Гм, як же ж воно називається? — раптом сказав Дірк, постукавши кісточками пальців по дереву та налякавши цим ящірку. — Звідси та марка, емм… Маврикій.

— Марка? — запитав Редж.

— Так, ви маєте знати, — сказав Дірк, — дуже знаменита поштова марка. Нічого про неї не пам'ятаю, але вона звідси. З Маврикія. Він знаменитий своєю незвичайною поштовою маркою, такою коричневою та брудною, за неї можна купити Блейнхеймський палац. А може я мав на увазі Британську Гайану?

— Лише ти знаєш, що ти мав на увазі, — сказав Річард.

— Це Маврикій?

— Так, — сказав Редж. — Це Маврикій.

— Але ви не колекціонуєте марки?

— Ні.

— Що це в біса таке? — раптом сказав Річард, але Дірк продовжував розмовляти з Реджем:

— Шкода. Бо ви могли б отримати кілька унікальних екземплярів, так?

Редж знизав плечима.

— Мені це нецікаво, — сказав він.

Позаду них Річард сповзав схилом униз.

— То яка тут найбільша принада? — запитав Дірк. — Мушу визнати, це не зовсім те, на що я очікував. Тут, звісно, дуже гарно, в певному сенсі, вся ця природа… але я, боюсь, міський хлопчик, — він знову протер окуляри та знову насунув їх на ніс.

Від побаченого він відсахнувся, а за спиною почув дивне Реджеве хихикання. Прямо перед дверима до Реджевої кімнати відбувалася найдивовижніша зустріч.

Великий сердитий птах дивився на Річарда, а Річард дивився на великого сердитого птаха. Річард дивився на птаха так, ніби той був найдивовижнішою річчю, яку він бачив за все своє життя, а птах дивився на Річарда так, ніби казав «Тільки спробуй-но сказати, що в мене смішний дзьоб!»

Переконавшись, що Річард не має наміру сміятися з його дзьоба, птах подивився на нього з дещо меншою ворожістю та подумав, чи буде той і далі так стовбичити перед ним, або ж зробить щось корисне та пригостить його. Своїми великими жовтими лапами птах перевальцем зробив кілька кроків назад, потім кілька кроків убік, а потім єдиний крок уперед. Потім він знову подивився на Річарда та нетерпляче крякнув.

Потім птах нахилився вперед і пошкрябав своїм сміховинним червоним дзьобом по землі, ніби натякаючи Річардові, що це дуже слушна мить, щоб пошукати, чим його пригостити.

— Вони їдять горіхи калварії, — гукнув Річардові Редж.

Великий птах різко зиркнув на Реджа, ніби роздратовано кажучи, що навіть ідіоту має бути зрозуміло, що він їсть. Потім він знову подивився на Річарда та схилив голову набік, ніби йому раптом спала думка, що цілком можливо він і справді має справу з ідіотом, тож треба змінити свою тактику, взявши цю обставину до уваги.

— Один або два горіхи лежать на землі у вас за спиною, — тихо сказав Редж.

Вражений подивом Річард незграбно розвернувся та побачив на землі кілька великих горіхів. Він нахилився, підняв один з них і подивився на Реджа, а той заохочувально кивнув йому.

Річард нерішуче простягнув птахові плід, а той нахилився вперед і різко вихопив частування з-поміж пальців. Потім, оскільки рука Річарда досі залишалася простягнутою, птах роздратовано відштовхнув її дзьобом вбік.

Коли Річард відступив достатньо далеко, птах витягнув шию, заплющив великі жовті очі та, ніби полоскаючи горло, струсив горіх уздовж шиї у воло.

Після цього він став хоча б частково задоволений. Якщо до цього це був сердитий дронт, то тепер він, принаймні, став нагодованим сердитим дронтом, а більшого, напевно, годі було й сподіватися. Повільно тупцюючи, він розвернувся на місці та розвальцем пішов назад у ліс, звідки прийшов, неначе кидаючи Річардові виклик спробувати посміятися з маленького кучерявого пучка пір'я, що стирчав з його заду.

— Я буваю тут лише для того, щоб подивитися, — тихо сказав Редж, і подивившись на нього, Дірк збентежився, побачивши в очах старого сльози, які той швидко витер. — Насправді мені не слід утручатися…

До них підбіг захеканий Річард.

— Це був дронт?! — скрикнув він.

— Так, — сказав Редж, — один з останніх трьох, що залишилися на цей час. Це 1676 рік. За чотири роки не залишиться жодного, і ніхто їх більше ніколи не побачить. Ходімо, — сказав він, — летімо звідси.

За надійно зачиненими зовнішніми дверима в кутових сходах Другого Двору Коледжу святого Седда, де лише мілісекунду тому з легким мерехтінням зникли внутрішні двері, з'явилося нове мерехтіння, і внутрішні двері повернулися.

Велика фігура Майкла Вентон-Вікса, що йшла до них крізь вечірню темряву, зазирнула в кутове вікно. Якщо слабке мерехтіння й було видимим, через спалахи вогню в каміні воно залишилося непоміченим.

Потім фігура подивилася на темне небо, шукаючи те, що там мало бути, хоча не було жодного шансу побачити його навіть у ясну ніч, не те що в таку похмуру. Навколоземні орбіти були вже так засмічені всіляким мотлохом і уламками, що серед них попри свої чималі розміри залишався непоміченим ще один предмет. Саме там він і обертався, час від часу справляючи вплив. Час від часу. Коли хвилі були сильні. Майже двісті років вони не були такими сильними, якими стали зараз.

І нарешті все було готове. Було знайдено ідеального носія.

Ідеальний носій крокував уперед через двір.

Спочатку ідеальним вибором здавався сам професор, але та спроба скінчилася розчаруванням, люттю, а потім — натхненням! Привезти на Землю Монаха! Вони були розроблені, щоб вірити будь-чому, бути абсолютно піддатливими. Його можна буде надзвичайно легко схилити до виконання завдання.

Але на жаль цей екземпляр виявився абсолютно безнадійним. Зробити так, щоб він у щось повірив, було дуже легко. Але зробити так, щоб він вірив у щось одне довше, ніж п'ять хвилин поспіль, виявилося ще неможливішим, ніж змусити професора зробити те, що він дуже