Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Герман кивнув, не відводячи погляду від провалу, що вів углиб вокзалу.
— Перевіряємо, — відрізав він тихо, тон твердий, як удар затвора. — Але без шуму. Якщо там хтось є, ми перші б’ємо.

Вони рушили до джерела звуку, тримаючись тіней, кроки ледь чутно скрипіли на уламках. Максим стиснув дробовик, його інстинкти кричали "бий або біжи", але він ішов, вивіряючи кожен рух. Герман тримав автомат напоготові, очі сканували простір — стратег у дії. У Пустоті кожен шорох міг бути останнім, і вони це знали краще за інших.

Біля місця, звідки гупнуло, обидва завмерли. Тиша різала вуха — лише вітер гнав пил по підлозі, шепотів крізь тріщини. Максим окинув поглядом порожнечу: уламки, іржа, нічого живого.

— Дивно, — буркнув він, цинізм прорвався. — Думав, уже чиюсь пику розмалюю. А тут — пустка.

Герман насупився, його погляд ковзнув по стінах.

— Мотлох, мабуть, — відповів він, але тон був гострим. — Та все одно тримай очі відкритими. Пустота любить сюрпризи.

Вони рушили далі коридором, метал скреготів під чоботами, відлуння гуділо в порожнечі. Максим пирхнув, кинувши через плече:

— Якщо Демони так нас зустрічають, то я розчарований. Де їхні феєрверки?

Герман хмикнув, його усмішка була холодною.

— Дійдемо — влаштують. Головне, щоб не кулями.

Вокзал дихав занепадом — вітер свистів у розбитих вікнах, ганяючи сміття по підлозі. Вони вийшли на місток другого поверху, де панорама розкривала руїни міста й сіру безкрайність Пустоти. Літуни гуділи в небі, їхнє виття різало тишу. Максим сперся на стіну, озираючись.

— Чути треба, — буркнув він. — Демони не з тих, хто гостей чаєм пригощає.

Раптом унизу гупнуло — важко, ніби ящик чи тіло гепнулось об бетон. Герман миттю притиснувся до стіни, жестом звелівши Максиму мовчати. Той стиснув дробовик, його очі блиснули — напруга змішалась із передчуттям бою. Тиша після удару стала гнітючою, кожен шорох здавався загрозою.

— Бандити? Чи мотлох знову? — шепнув Максим, його сарказм тримав нерви в кулаці.
Герман насупився, вдивляючись униз.

— Хтось є, — відповів він тихо. — Або був. Перевіряємо, але тихо.

Вони спустились сходами, обходячи відкриті місця. Двері вокзалу скрипнули, але Максим притримав їх чоботом, заглушивши звук. Біля виходу — лише пил і уламки, жодного сліду. Герман озирнувся, його погляд став холодним.

— Вітер, мабуть, — буркнув він, але рука не відпустила автомат.

Максим хмикнув, його цинізм спалахнув.

— Ага, або хтось утік. Пустота дурнів не тримає.

Вони ступили за поріг, вітер ударив у обличчя, несучи запах гнилі й іржі. Десь попереду гуділи глухі голоси — Демони були близько. Максим глянув на Германа, його брови зійшлись.

— До них? — кинув він.

Герман кивнув, тон став твердим.

— До них. І без дурниць — час грає проти нас.

Жоден із них не був упевнений, але стояти на місці не могли. Вони обійшли вокзал, тримаючись тіней, очі вихоплювали кожен рух за розбитими вікнами. Пустота шепотіла загрозами, і зупинка означала смерть.

Раптом із коридора різанув жіночий крик — пронизливий, сповнений жаху. Максим і Герман завмерли, обмінялись поглядами. У Максима блиснули очі — суміш цинізму й інстинкту.

— Пастка чи чергова дурна, — буркнув він, стиснувши дробовик.

Герман насупився, його голос став холодним і твердим.

— Перевіряємо. Але тихо. Якщо це гра, ми її перевернемо.

Вони рушили до коридора, Максим попереду, притискаючись до стіни, Герман прикривав ззаду, автомат напоготові. Крик обірвався, залишивши лише гнітючу тишу й відлуння їхніх кроків. Максим кинув Герману погляд через плече.
— Якщо це мутант, я його пригощу свинцем, — шепнув він, криво всміхнувшись.
— А якщо люди — тримай язик, — відрізав Герман. — Спершу дивимось.

Коридор закінчувався прочиненими дверима, за якими ледь чутно схлипувало. Максим притиснувся до стіни, зазирнув одним оком. Напівтемний кабінет — старі меблі, купи паперу, пил у повітрі. На підлозі стояла жінка — рваний одяг, бруд на обличчі, руки тремтіли. Вона схилилась над чимось, її погляд метався до кутка.

— Ей, — кинув Максим тихо, не виходячи з тіні. — Що за цирк?

Жінка здригнулась, обернулась різко, її очі розширились від страху. Руки злетіли вгору, ніби благаючи.

— Допоможіть! Я заблукала… там… там хтось! — вона кивнула в темряву позаду, голос тремтів.

Герман підійшов ближче, його погляд ковзнув по кімнаті — занадто тихо, занадто порожньо.

— Максиме, чекай, — шепнув він, але той уже ступив крок уперед, тримаючи дробовик напоготові.

— Якщо це пастка, хтось пошкодує, — буркнув Максим, його цинізм змішався з напругою.

Вони увійшли, обходячи жінку з двох боків — Максим ліворуч, Герман праворуч. Але щойно їхні чоботи торкнулись підлоги, за спинами тріснуло — різко, як гілка під ногою. Максим крутнувся миттєво, але холодний ствол рушниці вже вперся йому в потилицю. Герман завмер, відчувши те саме ззаду.