Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим кивнув, його погляд затримався на порожньому вікні. Темрява за склом здавалась живою, інстинкт кричав: "Перевір".

— Тут часу не гають, — буркнув він. — Хтось уже кулі роздає.

— Єдине, що тут безкоштовне, — хмикнув Герман, але веселощів у голосі не було.

Максим насупився, думки повернулись до минулого.

— Якщо ті, з ким ми бились у метро, напали на Більшовиків, на Техніків, — пробурмотів він, — як так тихо провернули, що Цитадель не чула?

Герман зупинився, глянув пильно, потім рушив далі, озираючись на тіні.

— Хороше питання, — відповів він тихо. — І мене воно гризе.

— Розвідка Цитаделі все чує, — буркнув Максим, стиснувши дробовик. — А тут — тиша.

Герман помовчав, потім шепнув:

— Хтось дуже тихий. Або… має підтримку всередині.

— Кріт? — кинув Максим, його цинізм відступив перед напругою.

— Може, — знизив плечима Герман. — Хтось знає наші кроки наперед.

— Як у байках про шпигунів, — хмикнув Максим невесело. — Тільки ставка — наші шкури.

— Так, — кивнув Герман. — Довіряти нікому.

Вони йшли мовчки, слухаючи вітер і віддалені постріли. Максим задумався.

— Якщо кріт, — шепнув він, — нас могли здати. Чекають.

— Пастка? — кинув Герман холодно.

— У Пустоті все пастка, — відрізав Максим.

— Тоді обережніше, — буркнув Герман, перевіряючи автомат. — Але йдемо — вибору немає.

— Тіні чи Демони складніші? — хмикнув Максим, розряджаючи напругу.

— Легше мутанта приручити, — відповів Герман із блиском в очах. — Але спробуємо.

Максим глянув на нього, його брови зійшлись.

— Давай до Демонів, — буркнув він, озираючись на руїни. — Ближче, і сутички там гудуть.

Герман кивнув, потер підборіддя.

— Якщо швидко, бандитів обійдемо, — відповів він, тон став твердим.

Вони звернули до табору Демонів, уникаючи відкритих місць. Вітер гудів, несучи пил і запах гнилі. Кроки стали тихими, обережними, як у метро перед боєм із Виродками. Пустота шепотіла загрозами — кожен звук міг стати останнім.

Максим і Герман наблизились до старого вокзалу — колись серця міста, тепер його іржавої тіні. Рейки гнили під шаром піску, вагони стояли, кинуті напризволяще, як скелети давно забутих потягів. Ехо їхніх кроків гуділо в тиші, порушуваній лише виттям Літунів у небі. З Пустоти долинали віддалені шуми — постріли, шепіт, тріск.

Перетинаючи колії, Максим відчув, як серце гупнуло сильніше. Іржа й пил осідали на чоботах, повітря стало важким від напруги.

— Ми на їхній землі, — шепнув він, його погляд ковзнув по зруйнованим стінам і обгорілим залишкам будівель.

Герман підняв очі до кордону табору, звідки долинали глухі голоси — уривчасті, ніби шепіт за бетонними плитами.

— Не кусатимуться, якщо впевнено йдемо, — відповів він, його усмішка була холодною. — Але шанс тонкий.

Вони зупинились біля входу — темного провалу, де вітер гнав пил крізь розбиті двері. Всередині вокзал мовчав, лише завивання пробивалось крізь тріщини, ганяючи дрібне сміття по підлозі. Час тут завмер — пил, іржаві конструкції вздовж стін, рідкісні стуки, що нагадували про минуле життя.

Максим і Герман піднялись на другий поверх, де місток з’єднував північний і південний холи. Підлога хрустіла під ногами — шар пилу й уламків, метал скреготів при кожному кроці, ніби скаржився. З верхнього поверху відкрилась панорама: з одного боку — руїни міста, з іншого — сіра безкрайність Пустоти, де Літуни кружляли в небі.

— Гарна точка, — кинув Герман, вдивляючись у далечінь. — Побачимо їх першими, якщо сунуться.

Максим притулився до стіни, його погляд пробіг по горизонту.

— І слухати треба, — додав він тихо. — Демони не з тих, хто мовчки гостей кличе.

Вони завмерли, прислухаючись. Вітер, шелест піску, далекий крик Літуна — і раптом глухий удар унизу, ніби щось важке гепнулось об підлогу. Максим і Герман обмінялись поглядами, їхні руки стиснули зброю. Тиша після звуку стала гнітючою, кожен шорох здавався громом.

— Бандити? Чи мотлох? — шепнув Максим, його цинізм поступився напрузі.

Герман насупився, не відводячи очей від темного коридора вглиб вокзалу.

— Перевіримо, — відповів він тихо. — Але без шуму. Якщо там хтось, ми не гості, яких ждуть.

Вони рушили до джерела звуку, тримаючись тіней. Кроки ледь чутно лунали в порожнечі, очі вихоплювали кожен рух. Але в приміщенні — лише пил, дрібні уламки, слабкий вітер гнав їх по підлозі. Нічого.

— Дивно, — буркнув Максим, похитавши головою. — Думав, уже нарвемось.

— Це може бути бандити, — шепнув Максим, його голос хрипів від пилу, очі звузились, вихоплюючи тіні в темному коридорі. — Або черговий шмат іржі нас дражнить.