read-books.club » Детективи » Вигнанець і чорна вдова 📚 - Українською

Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"

244
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вигнанець і чорна вдова" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 57 58 59 ... 68
Перейти на сторінку:
Це не казка?

— Бери вище, Плато. Легенда. Король ведмежатників. Такої категорії, яку навіть найвищою не назвеш. Усе, що ти про нього чув, усі байки, які травить ваш брат фараон, — чиста правда. Чистісінька, як ось... — Апаш знову налив обом. — Пролізе всюди, де є димохід. Куди завгодно, де топлять пічки. Навіть якщо груба горить, Сажотруса вогонь не зупинить. Як він так робить — навіть Апаш не відає. Замки для Сажотруса — трьох видів. Одні одразу відмикає, другі — за десять хвилин, треті — півгодини треба. За ці додатково доплачують. Та воно того варте.

— Чув, — кивнув Чечель. — І ще чув: Сажотрус ніколи нікого не вбиває.

— Він тінь. Ти бачив, аби когось убила тінь? Отож. Хай тебе совість не мучить, дорогенький. Апаш може дівку гукнути. Ту, яка карася конторського обробила.

— Усі вони балакають густо. Не треба.

Платон сумно глянув на зелений бік штофа, у якому відбивався вогник гасової лампи.

Зарано вирішив обмежити себе, ох, зарано.

Розділ 27

Син учительки музики

Київ, з Чорного яру — на Поділ і назад

е чотири нестерпні дні.

Поки Чечель сидів у комірчині майже безвилазно, у свої права вступив квітень. Дощі вщухнули разом, ніби висохли. Повітря нарешті потягнуло справжньою весною навіть тут, у нетрях, змінивши, здавалося, не лише місцевих волоцюг, а й бродячих собак — пожвавилися, перестали кидатися на перехожих, частіше шукали, під яким би хвостом понюхати.

Перші квітневі дні вплинули й на вимушене Платонове ув’язнення. Горілка як спосіб убивання часу обридла остаточно. Вибити клин можна було тільки клином — і Чечель погодився на жіноче товариство. З умовою: треба досвідчену, аби більше мовчала. Тож дві ночі провів у товаристві молодиці років під тридцять, яка справді не обтяжувала собою. Більшу частину часу читала романи в м’яких обкладинках, лузгала насіння чи вишивала гладдю. Не здивувалася й навряд чи образилася, що Платон за весь час зацікавився нею хіба двічі. Не нав’язувала себе, і Чечель навіть заговорював до подруги сам, читаючи вголос деякі газетні сторінки.

Ранком третього дня вона, нічого не пояснивши, зібрала нехитрі пожитки, кивнула на прощання й забралася. За той час Платон не випив ані краплі і трохи розгубився від раптової потреби знову чимось заповнювати порожнечу. Але надвечір, як завжди без попередження, виринув Апаш.

Був на диво стриманим.

Замість звичних теревенів поклав на стіл великий конверт, запечатаний нерівною сургучною плямою.

Зламаною.

— Сажотрус більше нічого не взяв, — мовив ватажок коротко. — Нічого в сейфі більше не було.

— Бачу, ти глянув.

— Не без того. Апаш тобі скаже, а ти забудь. Сам собі Апаш такого навіть думати не дозволяє. Та віриш: чи не вперше Апаш шкодує, що не фараон, прокурор чи суддя. Тут вирок, Плато. Для пана Садовського вирок. Для Марії — помилування й мільйонний спадок. Тебе вона не забуде. Зробить, аби той, хто треба, знав: це ти, Платон Чечель, розкопав і приніс у зубах.

— Я сейф Дворянського банку зламав, аби це добути?

— Читай.

Апаш розвалився на стільці.

Чечель розгорнув конверт, витрусив невеличкий стосик паперів.

Перебрав. Почав читати.

І зрозумів: дива трапляються.

Ще й завірені нотарем з бездоганною репутацією.

Коли Варварі, середульшій доньці Альфреда фон Шлессера, виповнилося чотири роки, баронова дружина, тоді ще жива і в доброму здоров’ї, придумала для дівчинки уроки музики.

Альфред, якому щойно виповнилося тридцять, активно вчився керувати родинним ділом другого покоління. З дружиною не сперечався, почасти через брак на те часу, почасти — бо не бачив причини. За старшого, Василя, вже взялися вчителі німецької, французької, математики й природничих наук. Барон отримав домашню освіту й хотів того самого своїм дітям. Вважав, музика — саме те, чим захопиться чотирирічна дівчинка.

Так у замку з’явився рояль.

Разом із ним — молода вчителька Олеся Роздольська, зі шляхетної, та вже занепалої родини. Працювала лише в знаних домах, мала перфектні рекомендації. Маленька Варя була від учительки в захваті, баронеса теж була задоволена. Само собою, їй запропонували місце в замку, у тому крилі на першому поверсі, де тепер мешкав Нікола Садовський.

Її син.

Від Альфреда фон Шлессера.

— Отак і їдь законним дружинам на води, — гмикнув Чечель.

— Спадкоємець. — Апаш хруснув пальцями. — Байстрюк, але спадкоємець. Сам бачиш: за згодою з бароном зробила такі папери, які підтверджують рідну кров.

— Вчителька музики згрішила й забралася геть, вигадавши собі недугу. — Платон укотре пробіг очима написане. — Баронеса сумувала, мала Варя навіть плакала. Та всі погодилися: хворій треба лікуватися, їй не місце поруч із дитиною. Тут не пишеться, чи займалася Варвара Альфредівна музикою далі.

— Ти, дорогенький, цього вже ніколи не дізнаєшся.

Ольга Роздольська швидко зійшлася із залізничним інженером Самсоном Садовським. Пара так само швидко повінчалася, і в написаному Ольгою власноруч листі до Альфреда не було сказано, чи помітив хтось заскоре народження хлопчика, якого хрестили Ніколою. Фон Шлессер не знав про це, а його родина тим більше не мала поняття про адюльтер та наслідки. Барон обіцяв Ользі грошову підтримку, на що вона сказала: впорається сама, жити Альфредові не заважатиме, адже не лише він винен у тому, що сталося.

Усі жили, як жили.

Поки не прийшло горе.

Коли Ніколі виповнилося тринадцять, той, кого називали його батьком, потрапив під поїзд. Ользі, якій показали в морзі тіло, ураз відібрало мову. Згодом заговорила, але відтоді сильно тягнула слова, почала спілкуватися записками й листами. Далі більше: хвороба, придумана нею, аби піти з замку, стала реальністю. Хвора вдова з підлітком на руках швидко втрачала кошти для існування.

Тоді переступила через себе й озвалася до Альфреда.

Вони зустрілися потайки, аби раз і назавжди вирішити долю Ніколи. Барон визнав сина, що затвердив нотаріус. Іншим документом фон Шлессер зобов’язався дати хлопцеві належну освіту. Фактично справжній батько оплатив йому навчання за вищим розрядом. Істина відкрилася Ніколі в день повноліття. Ользі лишилося недовго, хоч барон сам взявся потай допомагати з лікуванням. Хвороба перемогла гроші, і Ольга Садовська, у дівоцтві — Роздольська, померла десять років тому.

А Ніколу Садовського прийняли в родину.

— Він не довіряв своїм дітям, я це знаю. На власні очі бачив, на власні вуха чув. — Чечель відсунув від себе стосик. — Такий дотепний жарт природи. Рідні... тьху, законні нащадки висушували родове дерево. Занепад

1 ... 57 58 59 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вигнанець і чорна вдова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вигнанець і чорна вдова"