Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

- А що буде якщо вкусити іншого розумного, окрім людини? – запитала я.

- Помирає, - відповів Террі, а трохи подумавши додав: - Здебільшого.

- Здебільшого? А може не померти?

- Доказів цьому я не знайшов. Але ходить легенда про дракона-немерця. Начебто його вкусила вампірша-коханка.

- Мабуть, дійсно легенда. Я звісно не знайома з драконами цього світу, але, наприклад мене вкусити можна, та зуби зламаєш об мою луску. А моєї крові можна отримати лише зламавши мені носа.

- От через це я й спокійний, що тебе не поранить ніяке чудовисько, що мешкає в цьому лісі. Але повернемось до вампірів.

- То це було не все?

- Не все. Так от. Армію нижчих вампірів ще якось можна було контролювати, а от тих кого вкусить нижчий, якщо виживе, вже ні. Я навіть не знаю до якої категорії їх віднести, мабуть, до нерозумних немерців, які знищували все на своєму шляху. На них іноді самі вампіри влаштовували полювання.

- І звісно їх здатен був зупинити лише вогонь.

- Так. Вогонь, срібло та сонячне сяйво, - додав Атарільдо.

- А що з третім архівампіром? – запитав, до цього мовчки слухавши, Гор.

- Старбіт спочатку вважався загиблим в пожежі в Енезі. Але його клан й не думав втрачати силу, а навпаки, з кожним днем зміцнював свою позицію. Того інквізитори відновили пошуки, та років через десять знайшли схрон, де його знищили разом зі свитою. Нижчі звісно розбігалися, та їх майже всіх відловили. Десь років тридцять тому, загін ельфійських мисливців ще одного знайшли. А от тепер Вальдегор. Але на нижчого ти ніяк не тягнеш.

- При умові що він спробував мою кров?

- Так. Але я не знаю ким ти був до цієї зустрічі, опісля точно нижчим назвати не можна.

- Дякую й на цьому, - буркнув Вальдегор.

- А от на архівампіра – легко.

- А звідки взагалі взялись ці архівампіри? – ми вже вийшли на зовні, й від яскравого сонця довелось плющити очі. Такі перепади освітлення мене завжди дратували.

- Дані є різні. Деякі кажуть, що вони прийшли з іншого світу, як і багато інших рас. Інші, що це чаклуни, які шукали безсмертя. Третє, що то результат експерименту самих магів. Ще є варіант прокляття. Тож вибір великий.

- А зараз світ чекає чергова хвиля вампірів, - підсумувала я.

- Ти говориш про чужинців? - запитав Вальдегор.

- Про них. І якщо влада буде лояльно до них ставитись, то в тебе є великі шанси загубитися між ними.

- Головне, щоб ними інквізиція не зацікавилась, - вставив ельф. - Тут ще є на що дивитись?

- Лише залишки міста, - відповіла я.

- Тоді їх огляд залишимо на зворотній шлях.

Пройшовши Лумінель наскрізь, ми знов вийшли на залишки дороги та як в казці з мого старого світу, продовжили по ній шлях. Лише чарівних чобітків не вистачало.

29.07.157р.

Дикий Ліс

Залишки дороги залишились ще вчора, а сьогодні ми продиралися крізь буреломи та зарослі кущів, яким здавалося, не було кінця.

За цей час ми кілька разів бачили незнайомих дрібних істот. Вони нас не атакували, у відповідь ми їх також не чіпали, лише ретельно перемальовували в блокноти, з додавання опису: "не більше тридцяти сантиметрів зросту, має на голові гребні" або "збираються в маленькі зграї, по шість-сім осіб".

А зараз ми завмерли й не рухалися, дивлячись на здорового, мабуть, більше ларка зросту, якщо стане на задні лапи, монстра з брудним, брунатним хутром, чимось віддалено схожого на ведмедя. Ведмедя з крокодилячою мордою, довгими вухами та спрямованими прямо на нас довгими рогами. А ще воно мало гострі пазурі, в мене ножі на кухні були коротшими. Та саме головне від нього йшов вбивчий запах аміаку.

Те, що перед нами не химера, підтвердив Вальдегор, він добре відчував не живу ауру.

Ми дружньо вставились на монстра, а він своєю чергою на нас, й кожен вирішував: що робити далі.

Створювати захисні щити я не вміла, а вогонь міг лише роздратувати. Хлопці також схоже замислились, обираючи найкраще рішення. Був звісно варіант бігти, але мені щось підказувало, що ця тварюка набагато більш маневрова, та й ліс краще знає.

- Є пропозиції до дій? – запитала я, й потихенько вкрилась лускою.

- Ти можеш трансформуватись повністю та полетіти звідси, - запропонував Гор.

- Збожеволів? Я між вами сама невразлива. Чи забув?

- А давайте ви тихенько постоїте, а я спробую на цьому чудиську сонне закляття, - запропонував Атарільдо. – Хоча давайте втрьох, я говорю – ви повторюєте. При цьому уявляйте наче заплутуєте його коконом, як павук метелика.

План був добрим. Бо в мене в голові були лише наздоганялки та полювання.

Террі вголос почав читати заклинання, а ми через хвилину приєдналися до нього. Добре, що заклинання було не на ельфійський, бо я тільки вивчаю цю мову, а вимова настільки жахлива, що випадково можу призвати демона. Я і на загальній досі з акцентом розмовляю, а тут ще й ельфійська.

Наше монотонне читання не подобалось чудовиську, але він лише інколи нервово смикався, того коли раптово впав, я злякалась та створивши вогняну кулю запустила в нього.

- Ята! – тільки й встиг застережливо викрикнути Вальдегор та на щастя нічого поганого не відбулося.

Чудовисько голосно хропіло та яскраво палало. Пожежа скінчилась, залишивши нам лише купку попелу та обгорілі кістки. Ми звісно подискутували чи можна їх використовувати для амулетів та не згадавши жодного виробу, просто залишили на місці. Лопатою працювати ніхто не хотів.

***

Але пригоди на цей день не залишились.

Ночували ми на свіжому повітрі розбивши табір на невеличкій галявині. В перші дві ночі я прокидалась від кожного звуку, а вже на третю трохи звикла та стала більше довіряти захисним артефактам розставлених по периметру табору. А переконавшись, що місцева фауна на нас майже не звертає увагу, якщо її не чіпати, нічні зміни розподілили по одинці.

Вальдегор чергував першим, того мене здивувало, що разом з Террі він також розбудив мене. Розбудив не просто так, а помилуватися на політ величезних метеликів, що світилися в ночі. Їх було тисячі. Вони летіли в парі метрів над землею дозволяючи їх добре роздивитися. Аттарільдо не витримав й схопивши блокнот почав малювати. Я ж з вампіром мовчки спостерігали як півметрові